Глава 12. Порада

Глава 12. Порада

Таміла 

Я не настільки полохливе зайченя, але під пильним поглядом чоловіка-боса втрачаю всілякий глузд. Про це неодноразово свідчить моя реакція на Ігора Миколайовича, коли він заходить у мій кабінет дати чергове завдання, забрати виконану роботу або просто проходить повз мене у фойє компанії. Я вже два тижні працюю на нього, але реакція одна й та ж. Коли він поруч, в мене підкошуються ноги, тремтять руки, серце вискакує з грудей, для мене припиняє існувати цілий світ… І це ще не все, тобто, ці перелічені реакції не найжахливіше, що може статися зі мною в присутності гнівного боса. Я втрачаю дар мови. В прямому сенсі! Я не можу ясно мислити та чітко давати відповіді на його запитання, а в зв'язку з цим я белькочу, що попало. Спочатку чоловік дивувався, а потім сильно гнівався на мене, аргументуючи свою точку зору тим, що я дуже розсіяна. Тепер же він звик і просто сміється. Боже… він сміється з мене, а я… я млію від його присутності. Так, це сталося! Нема вже чого приховувати. 

Останнього разу я побачила його посмішку, коли він попросив у мене папку з підготовленими документами, а я дала йому ручку. Так соромно тоді стало, що годі й говорити. Але це чітко говорить про те, що коли чоловік поруч, я навіть і його слів не чую, не те, що вже сама не можу двох фраз зв'язати. Чи просто не розумію… не знаю. Розумію лише одне – він мене бентежить. Коли він подивився на ту ручку і всміхнувся, я зрозуміла це як знак. Я теж усміхнулася навзаєм, але його мета була інша.

– Таміло Володимирівно, я вас просив про папку, – впевненим і спокійним голосом мовив, проте мені чулося це зовсім навпаки. 

Я взагалі подумала, що він уже гнівається і почне кричати. А тому просто дивилася прямо на чоловіка і… Про що я думала? Про те, що він дуже гарний, серйозний, відповідальний, вихований, самодостатній…

– Таміло Володимирівно, я чекаю. В мене немає часу грати з вами у переглядалки.

– Вибачте… я… – опустила очі, шукаючи на столі те, за чим він прийшов, але не одразу до мене дійшло. – Я просто… запрацювалася. Ось, – передаю йому теку з документами.

– Це не та. Он ту дайте, будь ласка, – вказує на ту папку, яка лежить на моєму столі прямо перед носом. А я вже шукала деінде.

– Так, вибачте, – даю йому папку, а він неспішно бере і пронизливо дивиться на мене. 

Боже мій… не роби так, прошу тебе! Бо червона фарба знову приливає до щік. 

– Таміло Володимирівно, вам погано?

Звісно, погано. Йди вже звідси й мені стане краще.

– Що?

– Питаю, може, вам погано? Ви така бліда.

– Ааа… Ні-ні. Все добре, дякую. 

– Може, ви б пішли додому відпочивати?

– Ні, все добре. 

– Гаразд, – спокійно мовив і пішов з мого кабінету.

Я ж просто впала на крісло, тепер гостро відчуваючи, як тремтять мої ноги. Як я тільки перед ним втрималася на ногах, не розумію. Приклала мокру долоню до грудей, а там серце шалено калатає. Ну як так? Що це таке? Давно не відчувала себе такою. Начебто й не юна дівчина, а вже доросла жінка. Мала б вміти контролювати свої емоції, але насправді в його присутності це дуже складно зробити.

Отож, світ почав своє існування, а мої емоції та головні системи життєдіяльності прийшли в норму, тому я продовжила працювати. Я втягнулась в роботу і навіть не збагнула як швидко збіг робочий час. Прийшла Ліза та повідомила про те, що вже час іти додому. З дівчиною ми здружилися, тому разом йдемо на роботу і додому. Вона хороша людина, але часом її робота не подобається нашому босу. Хоча з моїми успіхами та реакціями на нього він скоро й на мене почне гавкати, як собака.

Увечері, як завжди, написав Роман і ми трохи поспілкувалися з ним по телефону. Наше побачення невідомо наскільки ще переноситься, бо чоловік ще досі у відрядженні. Він каже, що там роботи багато і ще не скоро її зробить. Я не кваплю його та не ображаюся. Можливо, мала б, але не ображаюся. Мені зручно розмовляти з ним щодня та дізнаватися як у нього справи. В свою чергу я йому розповідаю, що зі мною відбувається. Так триває вже кілька тижнів і, як виявляється, нас обох це влаштовує.

Проте мене одну дещо таки не влаштовує. І це – моя реакція на боса. Я хотіла відкритися своїй подрузі, тому налаштувалася на розмову з нею.

Та Катя зовсім не здивувалася. Подруга мене повністю вислухала, а потім постановила свій вердикт:

– Тобі треба чоловік. У прямому сенсі цього слова. Як давно в тебе не було сексу?

– Катю, ти чого? – зашарілася я, абсолютно не думаючи про свої емоції у такому спектрі.

– Я серйозно! Відповідай. Як давно?

– Не знаю. Півроку… Може, більше. Не впевнена.

– Отож. Уся проблема в гормонах. Тобі потрібно переспати з чоловіком і ти помітиш, як про свого боса зовсім забудеш, – впевнено сказала вона.

Я лиш помахала головою.

– Коли приїде Ромчик?

– Катю…

– Що? Ти вже давно не дівчинка, щоб соромитися говорити про такі речі. Він, я гадаю, теж. Ви дорослі цивілізовані люди. Чому б і ні? Он, як воркуєте, мов ті голубки, кожного вечора.