Глава 8. Нова країна

Глава 8. Нова країна

Таміла

Знеболююча пігулка дещо подіяла, тому я пішла збиратися до своєї кімнати, як там телефон просто розривається від дзвінка. Це моя люба Ксенія хоче поговорити зі мною.

– Привіт, сонце, – радісно відповідаю на дзвінок.

– Чи ти здуріла? – замість гарного привітання та побажання доброго ранку чую в телефоні її крик. – Вчора не дзвонила. Сьогодні не дзвониш! Ти хочеш, щоб я тут луснула від хвилювання за тебе? Поїхала за три дев'ять земель і навіть не телефонуєш! – скаржиться подруга, а я зітхаю. Хіба я винна, що вчора трішки перебрала? – Невже так складно подзвонити? Чи ти вже забула, що обіцяла кожної години телефонувати мені?

– Ей, Ксюш, пригальмуй. Ти чого це розкричалася з самого ранку?

– Є причини, – незадоволеним тоном бурчить.

– Ну так аргументуй.

– Та що тобі аргументувати? Я тобі вже все висказала, а ти мені – «пригальмуй», – подруга шипить, мов та зла кішка.

– Ксюш, ну, що ти з самого ранку незадоволена така? 

– Я скучила за тобою. Дуже…

– Ох, люба моя…

– А ти заїхала в іншу країну і навіть не телефонуєш.

– Так я ще просто не встигла. Я тільки прокинулася, а ти вже одразу з криками на мене накинулася.

– А вчора? Вчора ти що робила?

– З Катею святкували мій приїзд, – кажу тихіше, бо боюсь, що зараз знову накинеться на мене. – Ми трішки перебрали з нею і я заснула, – зізнаюся вже повністю. 

– Катя, значить… – сумно зітхнула подруга. – Як вона там? 

– Добре. Живе та працює.

– Чоловіка ще собі не знайшла?

– Ні. Вона насторожено ставиться до них. Ти ж знаєш, як ми, жінки, вміємо кохати, а потім страждати і жаліти себе.

– Ох, так, – розуміючи відповіла Ксенія.

– А як там твій зуб? 

– Аа… та поки що все добре. Але вчора цілий вечір мучилася від болю. Тож треба буде знову їхати до стоматолога. Лікар назначив мені через місяць прийти знову. А цей час я повинна буду виконувати всі рекомендації та дотримуватися рецепту. Ти знаєш… він такий гарненький… і одинокий…

– Хто? Рецепт? – тихо сміюся.

– Тю, дурна. Стоматолог, звісно. Володимир Олександрович.

– Ммм… Вовчик, значить?

– Він не Вовчик. Він Володимир.

– Ооо, ти вже навіть на його захист стаєш?

– Просто він такий гарненький і серйозний, що прізвисько «Вовчик» йому не підходить. 

– Хм. Ясно, – всміхаюся. – А він тебе вже запросив не каву? Чи побачення?

– Та яке там побачення? Назначив мені наступний прийом. Тож буде в нас побачення через місяць і в його кабінеті на стоматологічному кріслі, з моїм відкритим ротом та його інструментами.

Я вголос розсміялася від такої перспективи розвитку знайомства. Це ж треба таке придумати! Ой, лишенько! Нам як у юності не щастило з чоловіками, так і в зрілому віці та ж сама історія.

– Але ти ж можеш тепер до нього ходити частіше, мовляв «сильний зубний біль так мучить, що спати вночі не можу». 

– Таміло, ти там геть з глузду з'їхала? Як я прийду до нього на прийом, якщо зуб не болить? Та й до того ж він по запису приймає.

– Ксюш, ти не знаєш усіх жіночих хитрощів, чи як? Ти не юна дівчинка, щоб чекати принца на білому коні. Сподобався? Бери, поки вільний.

– Та я навіть не знаю… – завагалася подруга.

– Так, все. Маю бігти збиратися. Ми сьогодні з Катею йдемо на прогулянку містом. Тож не можу більше говорити. Подзвоню увечері, щоб дізнатися, що ти там надумала.

– Добре, біжи.

Я відхилила виклик та подивилася ще раз уважно чи немає повідомлень від Романа. На жаль, жодного. От навіщо я вчора видалила його повідомлення? Трясця! Мені не можна пити взагалі!

Пішла в ванну кімнату та прийняла гарячий душ. Вода виконала свої чудодійні властивості з моїм тілом, тому я трохи освіжилася і вже ніякого головного болю наче й не було. Почала одягатися, а Катя вже кричить, щоб я поспішила. Нашвидкоруч одягаю сині джинси з білою футболкою і біжу до подруги. З волоссям вирішила нічого не робити. Я його висушила феном у ванній, тому зараз маю гарний об'єм.

– Готова до зустрічі з новою країною? – запитала усміхнена Катя.

– Фух, – вдихнула й видихнула повітря. – Готова.

– Тоді ходімо. 

Ми вийшли з квартири та спустилися по сходах. Благо, що ми жили з Катею на третьому поверсі, тому не потрібно довго й нудно спускатися і підніматися відповідно. Але навіть якщо б і на п'ятому жили, то все одно б ходили пішки. Ліфту тут немає.

Катя поводила мене місцевими вуличками та парками. Місто зачаровувало своєю красою та величчю. Кожна будівля нагадувала історичну цінність, архітектурну споруду та пам'ятку для жителів. Скрізь чисто, прибрано, доглянуті навіть невеличкі куточки міста, де людей дуже мало знаходиться.