Глава 7. Зачепила 

Глава 7. Зачепила 

Роман

Як тільки приїхав на таксі до своєї квартири, яку винаймаю вже протягом тривалого часу, одразу впав на ліжко та зітхнув. Витримати стільки часу в поїзді, навіть обладнаному сучасними меблями та технікою, занадто складно. Але воно того варте. Я більше року не бачився з рідними, батьками, братом та його дружиною, маленькою племінницею, яка також являється мені і хрещеницею. Трохи часу проведеного поруч з близькими і мені знову варто їхати на роботу. Брат завжди перед поїздкою мене відмовляє, кажучи, що можна знайти роботу і вдома, та я не ведуся на його слова. Мені і за кордоном подобається. Працюю в офісі комп'ютерним технологом по професії, робота не складна, але й не занадто легка. Іноді буває стільки замовлень, що вгору глянути немає коли. Але відтак і час швидше летить. Тож мені подобається. 

Закрив очі й переді мною постала вона. Таміла. Дивна, спокійна, врівноважена дівчина, з якою не засумуєш. Вона то мило посміхається, то гарчить, гнівлячись на весь світ. Вміє підтримати розмову, а також змовчати, де треба. Розумна, красива жінка. Чого ще треба? Зачепила вона мене. Треба якось їй подзвонити, або ж написати, тільки зробити це якось ненав'язливо, мов я всього лиш поцікавився. Але не зараз. Нехай мине трохи часу.

Прийняв душ, переодягнувся, кинув у пральну машинку брудні речі, розклав свою валізу, а руки разом з очима все одно тягнуться до телефону. Стримався. Пішов до місцевого супермаркету, щоб придбати продукти харчування на найближчий час. Ні, готувати собі не люблю. Але що робити, коли в кав'ярнях або ресторанах харчуватися щодня виходить дорого? А їсти все одно треба. Тому мушу бодай якусь кашу зварити, омлет приготувати, овочевий салат і досить на сьогодні. 

Після вечері ввімкнув телевізор, бажаючи провести вечірній час разом з якоюсь телепередачею. Хотілося б, звісно, провести з русявою красунею, але хтозна, де вона знаходиться, і чи забажає сьогодні ж зі мною зустрітися теж невідомо. Таміла не дає мені спокою ні на хвилину, весь час про неї думаю, щоб не робив. 

Все ж таки не втримався, взяв до рук телефон і написав одне ненав'язливе повідомлення. Проте відповідь я чекав довго. А точніше не дочекався зовсім! Цікаво, чим таким невідкладним зайнята дівчина, що не тільки не відповіла, а навіть не прочитала повідомлення.

Вранці теж заглядав у чат, але дві галочки біля мого повідомлення не світилися синім кольором, що означало одне – Таміла так і не прочитала моє смс. Мій настрій трохи погіршився, бо я гадав, що дівчина не хоче зі мною спілкуватися. Та все ж думати над її причиною такої поведінки не мав багато часу, варто було збиратися на роботу. Можливо, Таміла вчора дуже втомилася, а тому відразу лягла відпочивати, навіть вимкнувши телефон. Сподіваюся, що вона побачить повідомлення сьогодні протягом дня і відповість мені. А я буду чекати.

 На роботі після місячної відпустки колеги раділи моїй появі настільки, наче ми рік не бачились. Коли проходив по коридору, радісні посмішки знайомих дівчат і хлопців виднілися здалеку. Це здебільшого так триває лише перший день, а потім усі поринають у справи фірми і вже немає до тебе ніякого діла. 

– Привіт, Лізо, – зупинився біля приймальні директора та звернувся до його секретарки.

– Ох… – злякалася вона. – Ром, невже знову? 

– Я не винен, що ти така полохлива, – підняв руки вгору, виявляючи цим свою безвинність. 

– Я гадала, що ти вдома відпочинеш та хоч трохи розуму наберешся, – мовила дівчина своїм гострим язичком.

Так завжди буває в спілкуванні з нею. Я лякаю дівчину гучним звертаннями, а Ліза мені фиркає. Потім я її дістаю певний час, а вона злиться, проте сміється. Такі от у нас з нею комунікації. Кожен дістає одне одного як може, та все ж дружимо вже кілька років.

– Ну куди мені до тебе? Це ти в нас дуже розумна, – всміхаюся на всі тридцять два.

– Дякую, – блиснула вона своїми зеленими очима. 

– Я жартую.

Блиск очей дівчини зник, наче й не було. Натомість там з'явилося нове відчуття, споріднення з гнівом.

– Дуже дотепно, – нагородила мене своєю глузливою посмішкою. – Іди вже, жартівник. Тебе Ігор Миколайович чекає.

– Біжу, – я почав іти в сторону кабінету директора Войкова, а потім повернувся знову до дівчини. – Гей, може, сходимо сьогодні в кафе увечері? – дивлюсь на її реакцію.

Обличчя дівчини вмить налилося фарбою. Ліза підняла свої очі з комп'ютера на мене та запитала:

– Жартуєш?

– Звичайно.

– От же ж… зараза! – крикнула вона мені.

Я розсміявся та пішов до директора. Першим ділом я мав дізнатися план на сьогоднішній робочий день. Скільки в мене замовлень, чи маю я від'їжджати на вказані адреси, чи сидіти в офісі цілий день – про все завжди Ігор Миколайович мені повідомляв. 

– Доброго ранку, – привітався я, зайшовши до кабінету, не забувши перед тим постукати у двері. 

Наш директор ще той командир. Войков любить, щоб все було по його правилах, щоб останнє слово завжди було за ним, а найголовніше, щоб всі його доручення виконувалися беззаперечно та в короткі терміни. Ну, що сказати? Директор як директор. Загалом, він людина хороша, тільки якщо не переходити йому дорогу.