Глава 4. Стрічка інстаграму

Глава 4. Стрічка інстаграму

Таміла

Я знову прийнялася читати і Роман це сприйняв цілком свідомо. Він більше мене не турбував, оскільки бачив, що я не бажаю розмовляти. Я віддала кілька годин на читання та іноді відривалася від книжки й дивилася у вікно на природу. Приємно було бачити зовнішню красу світу та усвідомлення сюжету історії в порівнянні з душевною порожнечею. 

Мені знову телефонувала подруга і добрих півгодини ми знову з нею розмовляли. Щоправда, здебільшого вона жалілася на сильний зубний біль і лікаря стоматолога, в якого була на прийомі. Розповідала про свої страхи та біль, який перенесла. Я, як могла, її заспокоювала та втішала. Потім подруга мусила перервати зв'язок, бо хтось їй подзвонив, а я продовжила читання.

Через кілька годин я закрила книгу та просто дивилася у вікно. Я навмисно ігнорувала присутність чоловіка, та, на жаль, він думав інакше. Вже через кілька хвилин Роман вийшов з купе. Я вже гадала, що він десь пішов надовго, проте помилилася. Чоловік повернувся з купою круасанів у руках та двома чашками кави. Коли побачила його зі смаколиками, мій живіт зрадницьки забурчав, сповіщаючи про те, що вже час перекусити. 

– Зголодніла? – ще й питає цей негідник.

– Здається, так, – я вдячно всміхнулася, коли чоловік поклав усі круасани на столик.

– Обирай. Тут різні смаки, – сказав він.

І справді, різновидності смаколиків можна було дивуватися до вечора. Тут були і з вишневим, полуничним та персиковим джемом, зі згущеним молоком, з шоколадом, з горіховою пастою та карамеллю. Спочатку я обрала з горіховою начинкою, оскільки дуже люблю смак горіхів, а Роман з полуничним джемом.

– Ммм… як же смачно, – замуркотіла від насолоди солодощів, що розчинилася на язиці, подразнюючи мої смакові рецептори. 

Роман всміхнувся та теж скуштував смаколик. Я взяла стаканчик з кавою та зрозуміла, що це вже другий прояв турботи чоловіка про мене. А я ж йому ніхто. Я лишень тимчасова знайома на часову поїздку. Варто, може, було б віддати гроші за їжу?

– Скажи, скільки все коштує? Я компенсую витрати. Здається, в мене маються дрібні гроші.

Проте Роман подивився на мене суворим поглядом та навіть припинив жувати круасан.

– Припини. Я нічого від тебе не вимагаю. 

– Але ж ти скільки всього купив, а я одним круасаном точно не обмежуся, – попереджую про те, що хочу ще.

– То їж на здоров'я. Я для тебе їх і приніс.

– Дякую, – стало якось незвично від таких слів, але варто прийняти його доброту.

– Будь ласка, – всміхнувся чоловік та прийнявся далі їсти.

На якихось кілька хвилин ми замовкли, бо кожен їв свій круасан, запиваючи кавою. В цей час і мене задзвонив телефон. Мама – читалося на екрані.

– Привіт, мам, – взяла трубку та притиснула телефон до плеча. Саме так мені буде зручно їсти.

– Доню, як у тебе справи? Ми хвилюємося з татом.

– Все добре. Ще їду. 

– Тебе ж там зустрінуть?

– Так, звісно. Я зателефоную Каті й вона зустріне мене. Вона обіцяла й наказувала, щоб я не забула.

– Це добре, – чую тривожні нотки в маминому голосі.

– Мам… ти ж не плачеш?

– Що? Ні-ні. Все добре. 

– Люба, заспокойся. Я ж не назавжди, – заспокоюю її.

– Ага, – відповідає й чую, що сльози вже летять.

– Ну, мам…

– Я просто так хотіла тебе провести в дорогу, а нас з татом не відпустили з роботи. Термінові операції. Розумієш?

– Мамо, я все розумію. Ви з татом – найкращі хірург з медсестрою в місті. Я не тримаю на вас зла за те, що ви не провели мене на поїзд. За вас це зробила Ксенія. Вона тепер телефонує кожну годину та перевіряє як мої справи. А з вами ми ж попрощалися зранку. Тож все добре. Тим паче, що ми будь-коли можемо говорити по відеозв'язку. Тож не сумуй з цього приводу. Домовилися?

– Гаразд, – сумно мовила вона, шморгнувши носом. – Але якби ти знала, що відеозв'язок не замінить нам тебе…

– Мам, ну, зрозумій, будь ласка, що мені так потрібно було. Це для перезавантаження, для переосмислення, для пошуку себе. Я не хочу витратити своє життя незрозуміло на що.

– Так-так, я все розумію. Все, досить про сумне, – знову потягнула носом.

– Скажи мені краще, ти вже вдома?

– Так, звісно. Тільки прийшли з татом додому.

– Що будете робити? – спеціально розпитую її, змінюючи тему, щоб вона припинила сумувати та перемкнулася на хороше.

– Зараз приготую їжу та повечеряємо з татом. Сьогодні такий шалений день був, що навіть не було часу випити кави.

– Співчуваю.

– Дякую, доню.

– А тато що робить? Допомагає тобі?

– Так. Вовчик такий голодний, що навіть прийнявся за готування вечері. Смажить м'ясо з картоплею.