Глава 3. Психоаналіз

Глава 3. Психоаналіз

Таміла

Роман довгий час більше ні про що мене не запитував. Мабуть, після моєї різкої відповіді притупив бажання зі мною розмовляти. А може, то я відбила це бажання у чоловіка? Хтозна. Він лише пив свою каву, дивився у вікно та інколи поглядав на мене.

Я теж почала пити каву. Напій вже охолов, тому я могла насолодитися сповна чудовим і запашним напоєм.

Раптом задзвенів мобільний у моїй кишені. Я потягнулася за телефоном та всміхнулася. На екрані чорним по білому було написано «Ксенія». Очевидно, що подруга й години не витримала розлуки зі мною, тож уже вирішила поцікавитися як у мене справи.

– Так, люба. Вже скучила? – питаю її з усмішкою.

– Звісно. А ти як думала? Я тут місця собі не знаходжу, а вона сміється там, – обурюється дівчина.

– Ксюш, знайди собі хлопця, щоб за нього хвилюватися, – кажу пошепки в телефон ще й рукою прикрила рота, щоб бувало Роман не почув мою мову.

Але чоловік, наче на зло, всміхнувся. Отже, почув таки. Який вухастий.

– Чи ти здуріла? Щоб потім лопнути взагалі від хвилювань? – чую її крик, тому відводжу телефон від вуха.

– Просто тоді з мене переключишся на нього, – стою на своєму.

– Не хочу я переключатися і кидати свою подружку напризволяще. Вона он поїхала світ за очі й невідомо, коли повернеться.

– Ксюш, адже ти знаєш, що в мене все добре.

– Зараз так, а вчора… Тобі згадати, що було вчора? Ти приїхала до мене вся в сльозах. Пам’ятаєш? Невже забула?

– Нічого я не забула, – від мого хорошого настрою й сліду не залишилося, коли пригадала вчорашнє.

Навіщо Оксана згадала про це?

– Тому я й хвилююся за тебе, Міло. Ти там одна, поїхала невідомо, куди. Зірвалася з місця, бо, бачте, так буде краще. Як ти там сама впораєшся? На тебе навалиться ще більше проблем, ніж було тут.

– Ні, Ксюш. Не навалиться. Ти ж мене знаєш – я не здаюся. Тому навіть в такій ситуації не чекай, що я складу руки – я не здамся.

– А міст тобі пригадати? – продовжує вона словесно мене добивати.

– Оксано, будь ласка…– прошу її незадоволеним тоном і нарешті подруга стихла.

В моїй душі знову починають буянити вітри. Там зібралося стільки болю, страждань, сліз і розчарувань, що вистачить на цілий буревій. Якщо я зараз не перемкну свої думки в інше русло, мене почне розривати на шматки від болю. Я розридаюся прямо тут і моїй душі буде неважливо, що вона – оголена перед чужим чоловіком, що я – сильна жінка, яка ніколи не здається, що я ніколи не проявляю слабкості. На все стане байдуже.

– Вибач, – почулося тихе прохання в трубці.

– Гаразд, проїхали, – намагаюся триматися, але очі вже зволожені.

– З тобою все гаразд? – несподівано запитав Роман, нахилившись до мене та подаючи суху серветку.

– Так. Дякую, – відповіла чоловіку, взявши серветку до рук.

– Хто там у тебе? – голос Ксенії змусив мене повернутися до розмови з нею.

– Ксюш, як там пиріжки? Отрималися? – запитала перше, що на думку спало.

– Що? Які ще пиріжки? Я ж до стоматолога їду.

– Спекла? Чудові? Смачні вийшли? – всміхаюся, видаючи себе за щасливу жінку.

Знаю, що Роман буравить мене поглядом, тож ця сцена погорілого театру для нього.

– Міло, ти з ким розмовляєш? Про які пиріжки ти говориш? Ти мене взагалі чуєш? Я тобі кажу, що до стоматолога їду.

– Так-так, я розумію.

– Ну от. Нарешті. А ти мені про пиріжки…

– Обов’язково колись посмакуємо разом.

– Мілко, ти здорова? Що з тобою?

– Все, бувай. Мушу закінчувати розмову, бо зв'язок зникає.

– Ааа, зв’язок. Он воно що, – зітхнула подруга, а я тим часом вимкнула виклик.

Фух, нарешті. Якось та пронесло. Але Роман продовжує дивитися на мене своїм дивним поглядом. Гадаю, що він розкусив мене от і до. Та байдуже. Хто він мені такий, щоб я виправдовувалася перед ним?

– То ти тікаєш? – неочікувано прозвучало його запитання.

– Що, пробач? – здивувалася я нахабності чоловіка.

Невже він вважає, що якщо приніс мені каву, отже, має право лізти в мою душу?

– Вибач, але я випадково і без бажання став свідком вашої розмови, а тому зробив висновок, що ти тікаєш від чогось. Або ж від когось… – двозначно мовив він.

Ти диви, який психоаналітик! Висновки він уже робить, судячи з моїх слів!

– Серйозно? А з чого б то такі висновки? – допитуюся.

– В університеті я трішки вивчав психологію, тому… – Роман зціпив губи, ніби говорячи, що це ж очевидно.

Але мені от зовсім не очевидно. Якщо це не моя справа – то й лізти не буду людині в душу. А тут… Ну, серйозно, наче банний лист, прилип до одного місця і ніяк його не відчепити.