Глава 2. Пріоритети

Глава 2. Пріоритети

Сьогодення 

Таміла

– А батьки твої? Як вони віднеслися до поїздки? – цікавиться Ксенія.

– Погано. Спочатку мама не вірила, а потім постійно плакала, коли я збирала речі. Тато намагався мене відговорити. Але я була невблаганною. Якщо я щось вирішила, більше не ступлю назад. Йду впевнено до своєї мети.  

– Ясно, – важко зітхнула дівчина.

– Що ж, люба, буду йти. Провідник уже чекає та перевіряє квитки пасажирів.

 – Так, біжи, – говорить, але не хоче мене відпускати. Плаче й кусає свої губи, щоб не розридатися вголос. – Ти тільки дзвони часто, добре?

– Звичайно, – запевняю подругу з усмішкою. – Обов’язково кожного дня телефонуватиму тобі. Будеш звіряти по мені годинник.

– Нехай хоч на хвилину запізнюватимешся. Приїду до тебе й отримаєш у мене.

Ми обидві засміялися та ще раз обійнялися на прощання. Я взяла свої дві важкі валізи та потягнула їх до поїзда. Показала квиток провіднику та впевнено зайшла до вагону, шукаючи своє місце та йдучи поміж купу незнайомих людей.

Знайшовши потрібне місце, вказане на квитку, я спромоглася покласти валізи на верхню полку, щоб не заважали, але вони були настільки важкими, що я навіть їх підняти не змогла. Впертість і самостійність не дозволяють мені попросити про допомогу незнайомого чоловіка, що сидить і дивиться на мої марні старання. Та все ж він має людяність та піднімається з місця.

– Дозвольте, я допоможу.

Чоловік легким рухом підняв спочатку одну валізу та закинув її на полку, а потім і з іншою провів ті ж самі маніпуляції. Я спостерігала за його діями і мені стало приємно, що він про мене потурбувався.

– На відпочинок?

– А… ем… так, – зніяковіло відповіла, наче дівчинка на першому побаченні.

Я відчула свої червоні щоки та вмить відвернулася від незнайомця, вмостившись на своєму кріслі. Подивилася в вікно, щоб остудити свої щоки та перестати ніяковіти перед чоловіком.

– Мене Романом звуть, – простягнув він мені свою руку та всміхнувся.

Я повернулася до чоловіка та знову побагровіла.

– Таміла, – вклала свою маленьку руку в велику чоловічу та відчула, що вона тепла й ніжна. – Тут так жарко, – забрала свою руку та провела нею по своєму чолі, яке вмить спітніло.

От, чому кров підступає до щік – тут надзвичайно спекотно.

– Це ж поїзд. Що ж ви хотіли? Потрібно було обирати літак для комфорту.

– Ні! Я дуже боюся висоти й літаків. Краще вже попарюся в поїзді, ніж труситимуся всю поїздку.

– Ясно. У вас надзвичайно гарне ім’я, – звернув він на себе мою увагу.

– Дякую, – знову відчуваю збентеження.

Та що ж це таке?

Знову відвертаюся до вікна, щоб не зустрічатися з допитливим поглядом Романа. Так хочеться взагалі відпочити від чоловіків, що воліла б залишитися в купе сама та подумати про своє життя, але я ж не можу його звідси вигнати. Доведеться терпіти чоловічу присутність.

– Не скажете, куди збираєтесь? – знову допитується чоловік.

– До подруги, – стримано відповідаю.

– Ясно.

– А ви? – запитала, щоб підтримати розмову, хоча насправді мені цього геть не хочеться.

– Можна на «ти»? Бо я ще не геть старий, щоб мені викали… – загадково всміхнувся та я підтримала його.

– Так, звісно, можна.

– Добре, – всміхнувся чоловік. – Я їду на роботу до Польщі. Вже не перший рік туди їжджу та отримую непогану заробітну плату. Купив уже квартиру, а тепер потрібен хороший ремонт.

– Розумію.

Не знаю, чи він вихваляється переді мною, чи просто розповідає свої досягнення, але я не збираюся кидатися на чоловіка через те, що в нього є квартира. Минулий досвід показав, що чоловік з квартири може тебе вигнати, залишивши без нічого. Ага… і таке буває. Ти вкладаєш в кожну деталь ремонту свої дві заробітні плати, а він свою пропиває з друзями. Ти стараєшся, тягнеш до квартири все необхідне, а він нахабно забирає в тебе останні крихти терпіння, сил і грошей. А потім без вагань викидає на вулицю, як паршивого й непотрібного кота… Трясця! Не хочу згадувати весь той біль. Зараз не хочу нічого згадувати. Я повинна викинути все з голови, всі спогади, кожну сльозину, кожне розчарування. Я їду до іншої країни, щоб забути про все та віднайти себе у цьому світі. Зрозуміти, навіщо я взагалі живу, попри всі негаразди та розчарування. Мені потрібен цей крок у нове життя, щоб викреслити старе, наче його й не було зовсім.

Мій сусід по купе видався трішки набридливим. Не скажу, що він не привабливий чоловік. Навіть навпаки, Роман дорослий, видається розумним, самостійним чоловіком, проте він мені не до вподоби. Справа навіть не в ньому, а в тому, що я втомилася. Втомилася жити для чоловіка, готувати, прати, прасувати, прибирати, бігати за ним на побігеньках, щодня створювати затишок і комфорт в оселі, підтримувати сімейне вогнище, а він навіть не спромігся єдиного – турбуватися про мене та зробити мене щасливою. Хіба ж нам жінкам так багато треба? Елементарна увага та кохання, турбота та розуміння, підтримка та опора, а не казкові багатства, золото й діаманти. Мені точно цього не потрібно. Я хотіла дитину, але й цього не спромоглася подарувати собі задля щастя. Я тікала від нього купу разів, проте він кожного разу мене повертав. Незрозуміло, чому й навіщо. Здавалося, йому так зручно було біля мене, тому й вимолював пробачення. А потім через день-два знову те ж саме. Сварки, мої сльози, мої прохання про крихітку уваги, про звичайний поцілунок… Як же я втомилася за всі майже дев’ять років… а наостанок, як ніж у серце – його зрада стала вирішальною крапкою у наших стосунках.