Глава 1. Крок у нове життя

Глава 1. Крок у нове життя

Таміла

Тримаю в руках квиток до іншої країни, як рятівний жилет. Вкотре подумки повторюю собі, що все, що не робиться – на краще. Так жити більше не можна, потрібно щось змінювати. На безіменному пальці правої руки видніється слід після обручки, яку я поспіхом знімала. Аж дивно навіть – розлучилася ще пів року тому, а обручку зняла нещодавно, коли вдесяте переконалася, що мій чоловік – ще та тварюка. Проте цей слід на пальці… він не зійде просто так, як і біль моєї душі. Потрібен час. На все потрібен час. Майже дев’ять років заміжжя не викреслити з мого життя, лишень поставивши закарлючку на папері. Я повинна це пережити. Пережити і забути. І краще вже буде, якщо навіть не згадувати про весь кошмар, через який мені довелося пройти.

– Таміло, дзвони мені кожного дня. Я буду дуже сумувати за тобою, – попросила подруга, що проводжала мене в дорогу.

Ми стоїмо на пероні та чекаємо на поїзд, який відвезе мене у нове життя. Ось із хвилини на хвилину він прибуде, але я щось хвилююся. Так далеко я ще не їздила. А тут доля складається так, що маю подолати відстань до іншої країни у більш як тисячу кілометрів сама-самісінька. Звичайно, там на мене чекатиме давня шкільна подруга, з якою ми весь цей час підтримували відносини. Вона не заміжня, але в неї своє життя. Тож я повинна будувати своє подальше життя якимось чином сама.

– Добре, Ксюш. Обіцяю, – обіймаю подругу та помічаю поїзд. Нарешті!

– Я вже сумую… капець… – шморгнула вона носом.

– Ну чого ти? Я ж не назавжди, – підбадьорюю її. – Всього лиш на пів року. Подивлюся іншу країну, може, знайду роботу на цей період. Матиму час обдумати своє життя та зрозуміти як діяти далі.

– Хіба таки не можна тут це все зробити? – вже плаче на весь голос, навіть перекрикуючи поїзд, що щойно зупинився на платформі.

– Ні, люба. Ти ж знаєш, що не можна. Я намагалася і не раз. Але не виходить, – сумно відповідаю.

– Гаразд. Я розумію. Сподіваюся, він не знає, що ти сьогодні їдеш?

– Знає, – зціплюю губи в тонку лінію, пригадуючи нещодавній конфлікт з колишнім.

– Що? Як ти таке допустила? Ще попреться за тобою!

– Не попреться, – впевнено відповідаю. – В нього нова дружина з маленькою дитиною. Може, ще й вагітна від нього. Та мені байдуже. Нехай, що хоче, те й робить.

– І уявляти не хочу, як ти це все терпиш.

– Тож не уявляй, – гірко всміхаюся. – Бо це не просто. Я ворогу не побажаю пройти через те пекло, через яке пройшла я.

***

Майже рік тому

Як же мені все набридло! Життя, сповнене сліз, гіркоти, розчарувань, повсякденних сварок… Життя з коханим, але чужим чоловіком. Ми з ним, як співмешканці, живемо разом під одним дахом, але не поруч, спимо в одному ліжку, але не разом... Чужі люди один одному… Скільки ж можна так терпіти, перш ніж все покинеш і підеш на пошуки нового життя? Я вже терплю восьмий рік…

Мій коханий і любий чоловік зовсім мені не приділяє уваги. Не дарує свою ніжність, ласку, тепло, кохання. Я не відчуваю себе бажаною та коханою жінкою. Я – жінка, яка заміжня за ним. Все. І ці слова нічого не означають. Ніякого сенсу. Просто штамп у паспорті. Але і він нічого не значить. Зовсім. 

Я надіюсь лиш на себе. Навчилася в усьому покладатися тільки на себе. Сама вирішую всі свої питання та проблеми. Працюю на двох роботах. Вдень у школі, увечері – пишу контрольні та реферати студентам. Намагаюся крутитися, як білка в колесі, щоб заробити копійку на життя. На наше спільне з чоловіком життя. Скажете, що я дурепа? І правильно зробите, бо так і є.

Мені вже не сімнадцять, а двадцять вісім років. Я хочу кохання, щастя і спокою. А ще сім’ї… міцної, справжньої… і з дітками…

Це у сімнадцять років сварки були цікаві. Тоді це здавалося чимось таким фантастичним. Адже коханий завжди підходив першим, просив вибачення. Очевидно було, що він кохає мене. Зараз же я хочу спокою. Сварки і непорозуміння остогидли до чортиків і зробили мене неврівноваженою істеричкою, плаксивою меланхолічкою і песимісткою. Я хочу спокою!

Хіба я так багато прошу? Всього лиш уваги… Є жінки, яким подавай гроші, золото, прикраси, дорогі ресторани. І чомусь таких жінок на руках носять. Я ж прошу уваги. Хочу уваги від коханого чоловіка! Це так багато!? 

На мої прохання приділяти мені увагу Вадим відмовчується. А що йому мені сказати? Нічого. Прошу поцілувати, а він грубіянить: «Я тебе сьогодні цілував». Прошу обійняти, а він кричить: «Не заважай, я зайнятий!». І справді він зайнятий – лежить на дивані і дивиться кіно. Це ж так важко обійняти кохану дружину та з нею разом дивитися фільм. Це ж так важко поцілувати… Бо він зайнятий! Бо він уже цілував...

Мені немає з ким поговорити. З ним тим паче не говорю, бо немає про що. В нас немає спільних інтересів, спільних тем для розмов. А що ж буде в старості, якщо вже зараз ні до кого заговорити? 

Але так було не завжди. Я виходила заміж за коханого і люблячого чоловіка, який мені обіцяв гори кохання, море щастя і океан ніжності й пристрасті. Проте гори кохання перетворилися на страждання, море щастя – на сльози, океан ніжності та пристрасті – на байдужжя…

Хтось сказав: «Кохання не вічне, а пристрасть тим паче». Схоже, це все-таки правда.