Розділ 7

   Робот зі штучним інтелектом з’явився за кілька хвилин.

   - Починай лагодити К-747,- сказало моє творіння і в його руках блиснула якась зброя, віддалено схожа на суміш пістолета й автомата.

   - Я. Не. Збираюся. Цього. Робити,- проказала я, подумки готуючись до найгіршого варіанта.

   - В тебе є час почати роботу, поки я дорахую до десяти. Один, два, три….- почав відлік Шем.

   - Я ж наче вимкнула цей режим та взагалі його видалила,- подумала я.- Може він так тільки мене залякує, а сам насправді наприкінці відліку просто не зможе натиснути на курок? Та й чому вони взагалі настільки розумні. Штучний інтелект звісно я сама розробляла і він прекрасно працює, але якби я не чула цього специфічного голосу і не бачила того, хто говорить, то подумала б, що переді мною реальна людина.

   Раптом почулося декілька пострілів. Я мимоволі поворушила руками, ногами, головою. Наче все ціле. Тоді що це було?

   Те, що я побачила, водночас і порадувало, і здивувало мене. Золотий стояв біля Шема і вивернув зброю так, що та стріляла в повітря. А коли вона почала перезаряджатися, вирвав систему живлення з оболонки робота.

   На той момент, це був єдиний спосіб, який міг його зупинити.

   Я ахнула. Це був мій перший робот і його ось так просто зламали. Було його дуже шкода, незважаючи на те, що він мені погрожував.

   - Не хвилюйся, Софі. Новенькі роботи зі штучним інтелектом надто агресивні. Ти ще й створила найбезпечніший варіант з усіх, які я  коли-небудь бачив,- раптом пролунав голос Марка, а за секунду мене витягнули з ями.

   - Марку, ти де?- різко перевела тему розмови.

   - Тут,- моментально відповів він.

   - Ніколи не повірю, що наука у дві тисячі двадцять першому році дійшла до такого стану, коли навчилися переміщати мозок людини в тіло робота,- не повірила я.

   - Та тут я,- пролунали насмішкуваті слова вже позаду мене.

   Я обернулася і не повірила своїм очам. За спиною сидів Марк в інвалідному візку.

   Я пам’ятала його геть інакшим.

   Обличчя Марка покрилося зморшками, від лоба аж до підборіддя пролягав шрам, волосся вже давно покрилося сивиною. Від гордої постави не було й сліду. А колись добрі очі, стали немов якимись пустими. Але я таки змогла розгледіти в них іскорку щастя від нашої зустрічі.

   - Я так рада тебе бачити,- кинулася до нього та обережно обійняла.

   - Я також радий, що ми нарешті зустрілися. Було дуже прикро тоді зникнути й не попрощатися, але мені потрібно було це зробити.

   - Чому? Що тоді сталося?- запитала я.

   - Пішли до мого кабінету, все розповім,- сумно посміхнувся Марк.