Розділ 5

   Шем біг, а я мимоволі поринала у свої спогади.

   Десять років тому, вперше опинившись на базі фірми «Фаренгейт», мені було моторошно. Все лякало. Я думала, що за мій новий винахід мене заарештували й все життя доведеться провести тут, серед сотень людей, при постійному шумі від пострілів і тренувань, які були просто цілодобово.

   Але раптом якось до мене зайшов місцевий інженер та програміст. Це був Марк. Він створював нові види озброєнь для військових. Тоді він пояснив мені, що немає чого боятися і я там тимчасово, щоб допомогти з невеличкою деталькою, яка йому саме була потрібна.

   Десять років тому я саме спеціалізувалася на цьому, тож з радістю допомогла.

   За місяць, який я провела на базі, ми дуже сильно потоваришували. А здавалося б, були геть різними людьми. Він – сорока трирічний відомий та впливовий інженер, кремезний, високого зросту.

    Марк всі своїм виглядом показував, що його потрібно боятися, але я — двадцятирічна блондинка, низького зросту, з карими очима, сповненими любові до всього навколишнього, просто не змогла цього зробити.

   Марк мені був немов тато, якого я давно втратила. А своєю щирістю, нагадував мені братів, за якими я вже встигла почати сумувати.

   Ми цілими днями просиджували над черговими експериментами та хоча й наполегливо працювали, ні на секунду не встигали засумувати. Марк завжди вмів підняти настрій.

   Коли його чергова доробка вже була завершена, він вирушив випробовувати її на спеціальному тренувальному полі. Мені ж потрібно було пакувати речі, яких назбиралося справді чимало.

   Я не знала над чим саме працював Марк, адже він від мене це приховував, з метою захистити від можливих небезпек, через те, що знатиму зайве. Тому для мене інформація про те, що його винахід вибухнув і від нього нічого не залишилося, була приголомшливою.

   В той момент, я якраз допакувала речі та вирушила до загальної їдальні. Туди забіг хтось щойно з випробування і сповістив начальнику, який проходив повз мене, інформацію.

   З моїм чудовим слухом, я не змогла цього не дізнатися та кинулася на поле. Але на тому місці, де стояв Марк, була лише сира земля і більше нічого.

   Люди кілька годин розкопували цю місцевість, але нічого знайшли.

   Я ходила немов примара, звинувачуючи себе в його смерті. Кілька років не могла нормально їсти та спати, не працювала, цілими днями або блукала вулицями Києва, або згорталася калачиком на ліжку і втуплювалася поглядом у стелю.

   З часом сльози висохли, лише пекучий біль залишився на душі. Я й так багато втратила в житті, а ця подія забрала останнє, що мене робило нормальною.

   Через два роки з головою занурилася в роботу. Якось побачила, як хтось знімає свій блог і за допомогою соціальної мережі повернулася до нормального життя, але з людьми спілкування повністю обрізала. Хіба що з братами, але й це робила не часто.

   Соціальні мережі замінили мені всіх і все. Я переїхала на околиці Києва і ще більше відгородилася від зовнішнього світу, лише час від часу вела блог та відповідала людям на їх повідомлення.

   Я й гадки не мала, що він вижив. А виявляється, що це і справді так. Принаймні сподіваюся на це. Адже робот так точно не міг поводитися. І чому я раніше не пригадала його голос та манеру поведінки?