Розділ 3

   - Зброю тримати напоготові,- знову почувся механічний грубуватий голос.

   - Хм, цікаво. І до кого ж це він звертається?- крутилося питання у мене в голові, але озвучити його я знову не наважилася.

   - Вогонь,- сказав робот і з трьох сторін по мені розпочалася стрілянина.

Ох, як же чудово, що я проходила підготовку на спеціальній фірмі «Фаренгейт», як займається розробкою військових озброєнь та вчасно встигла застрибнути за металевий стіл, який знаходився у кутку моєї майстерні.

Три кулі миттю залишили вм'ятину на моєму тимчасовому прихистку.

   - Потрібно вибиратися, бо інакше незабаром на кладовищі з’явиться на одну могилку більше,- мало не проказала я вголос.

   За кілька секунд я почала пробиратися до виходу. Ця будівля була настільки мені знайомою, що проповзти до вхідних дверей через все приміщення з заплющеними очима і не зачепити нічого – було як раз плюнути.

   Не встигла я подолати й п’яти метрів, як до моєї голови приставили дуло автомата.

   Заплющивши очі, почала молитися, згадуючи все, що пам’ятала. Але успіхи в мене було не надто великі, адже в церкві була ще в десятирічному віці й минуло вже двадцять і один рік з того часу.

   Перед очима почали пропливати всі радісні моменти. Тільки тепер я зрозуміла, як їх було обмаль і яке моє життя тяжке, скільки зазнала втрат та поневірянь.

   Втрата батьків у ранньому віці, виховання братів, через яких і захопилася інженерством та програмуванням. За ці довгі роки в мене взагалі не було друзів, а єдиними з ким спілкувалася, були гайкові ключі.

   Звісно, багато з вас подумають, що це шизофренія, потрібно лікуватися, але потрібно було виговоритися хоча б комусь. З братів співрозмовники були погані, бо їх майже ніколи не було вдома, а розповісти про все, що в тебе на душі було потрібно, навіть неживим предметам.

   Я сумно зітхнула і почала рахувати відлік до власної смерті.

   - Стривай,- промовив чийсь голос.- Вона потрібна нам живою. Ей ти, підіймайся. Час вирушати в дорогу.

   - Ну нарешті,- подумала я, поволі підіймаючись.- Хоча б якийсь нормальний  хазяїн у роботів таки є. А то я сама своїх очікувань не виправдала.

   Я поволі обернулася в ту сторону, звідки долинав голос. Але уявіть моє здивування, коли побачила, що це також робот.

   Звісно, я розуміла, що троє з них, які стріляли були точно не людьми, але його голос був не таким як інші. Здавалося, наче все це примарилося, але ж ні – переді мною реально стояв робот. Правда, він виглядав дещо інакше – метал був якогось більш золотистого кольору та й його зріст був трішки меншим.

   - Ти що, оглухла?- знову звернувся до мене робот та підійшовши до мене, злегка штовхнув.- Іди вперед, за своїм творінням.

   Мене це неабияк здивувало.

   - Роботи так точно не розмовляють,- здивовано сказала я, повернувшись до золотистого металобрухту, хоча сплав був і справді нічогенький.- Х….

   - Давай іди,- перебив він мене.- Не твоє діло. Питання ставитимеш комусь іншому. В нас обмаль часу. Зараз прибудуть вони.

   - Хто вони?- не втрималася я.

   - Ти що не чула, що я сказав?- підійшов до мене робот і штовхнув з усієї сили, так, що я мало не заїхала носом об підлогу. Добре, що хоч реакція в мене непогана. Але в цій ситуації вона мені точно нічим не допоможе.

   Зрозумівши, що чинити опір марно, я поволі піднялася і вирушила за своїм творінням. Подумки називаючи його Шем. Адже саме так на англійську перекладається обман, вдавання, підробка.

   Так, так, знаю, створила його я і Шем просто не може бути підробкою, але ж яку дурість все-таки вчинила. Стільки років витратила на розробку того, хто одразу ж напав на мене.

   Звісно, це моя хиба, але можна було хоча б вдати дружелюбність, чи що там у роботів взагалі буває.