Глава 15. Вечеря

Глава 15. Запрошення

Ксенія

«Ми»? Що означає «ми»? Вони вдвох із Данею хотіли провести зі мною час? Але чому ж тоді Володимир так впирається та відштовхує мене? Чому він грубить мені і ледь не кричить на мене? Чому чоловік робить все, щоб я його ненавиділа? Моє серце не може цього робити, адже воно вже закохане… 

– Даню, додому! – ігноруючи прохання сина, суворо наполягає чоловік, який застиг у коридорі й не обертається до нас. 

Володимир боїться дивитися мені в очі? Та що ж із ним коїться?

– Тату! Невже ти забув? Адже ми домовлялися, що вихідні проведемо з Ксенією, – жалібно протягує та шокує мене малий.

Вони що, говорили про мене? Серйозно? 

– Даню! – чоловік кричить на сина, а потім розвертається і підходить до нас.

Хлопчик завис на моїй шиї і не відпускає мене. Володимир бере сина за руку та різким рухом тягне його, забираючи від мене. Я ненароком відпускаю малого. Не хочеться, щоб через мене вони сварилися. Даня починає вже хникати, сльози проступають на його очах і котяться дрібними горошинами вниз по пухкеньких щічках. Я від швидкості реакції, що треба щось робити, випалюю на одному подиху:

– А я згодна! – підіймаюся та стаю в повен зріст навпроти чоловіка, який буравить мене своїми очима.

– Справді? – затихає малий.

Я дивлюся на хлопчика, який з надією дивиться знизу вверх на мене. Як же мені його шкода. Я теж хочу побільше провести з ним час, але от Володимир…

– Так, – киваю малому та гладжу його голівку.

– Ксеніє, а вам не час додому? – Володимир стріляє в мене поглядом.

– Ні, – махаю головою. 

– Вам дзвонили. Передзвоніть абоненту, – єхидно мовить. 

Я пригадую, що дійсно хтось дзвонив мені, ще коли знаходилася в кабінеті лікаря. Але цей момент залишився поза моєю увагою, адже важливіше було те, що Володимир грубив мені, відштовхуючи від себе.

– Ааа… то не важливо, – швидко відповідаю. – Вдома передзвоню.

– Важливо, – наполягає. 

– Та ні.

– Може, то ваш хлопець дзвонив… – пускає блискавки з очей.

– Хто? – не витримую та дістаю телефон з кишені. 

Бачу пропущений від Олексія. Трясця! Навіщо я його номер зберегла в контакти? Хотіла наступного разу, як телефонуватиме, не підіймати трубку, а варто було взагалі заблокувати. 

– Ксеніє, то ти їдеш з нами? – перериває нашу розмову Даня, а я забуваю і про Олексія, і про можливі ревнощі Володимира.

– Котику, я б з радістю… – присідаю навпочіпки біля малого, – але твій татко сьогодні дуже втомився. Він голодний і хоче вже відпочивати. Може, наступним разом? 

– Нііі… – знову починає плакати, а в мене серце розривається. 

Я б його зараз би обійняла, заспокоїла і більше ніколи від себе не відпустила б. Як і його тата, до речі.

Але що зараз робити? Як догодити малому, але не дуже наполягати на проведення часу разом з ними? Сьогодні Володимир і справді не в гуморі, тож не хочу, щоб він змушено знову запропонував мені підвіз. Але щось таки варто придумати…

– Може, варто поїхати до мене? – випалюю на одному подиху. – Я вчора борщ готувала. Пам'ятаєте, минулого разу пропонувала вам в гості на борщ? – підіймаю голову вверх до Володимира, а в нього брови вверх полізли від здивування. 

– Ви серйозно? – грубо запитує.

– Так, – підіймаюся та дивлюсь прямо в очі чоловіку.

– Так-так, тату! Поїхали!

Всміхаюся до малого та куйовджу його світле волосся. Такий милий хлопчик, що до сліз пробирає, коли розумію, що він росте без материнської любові.

– То що ви скажете, Володимире Олександровичу? Зважитеся поїхати в гості на борщ?

Він замість відповіді пропалює мене очима. Даня тягне його за рукав піджака та просить їхати. Я ж теж дивлюсь у його очі, проте не з грубістю, а з ніжністю. Сподіваюся, моя доброта й ніжність розтопить лід у його серці. 

– Ви серйозно? – перепитує. – Хочете впустити в свою домівку чужого чоловіка і його сина, щоб… нагодувати? 

– Звучить, як про бездомних, – всміхаюся, чим смішу і самого чоловіка. 

Володимир тане. Це очевидно. Його очі більше не пропалюють мене пекучим вогнем. Тепер він дивиться на мене з вдячністю та якоюсь неймовірною теплотою.

– Взагалі-то ми вам обіцяли борщ, – нарешті відмирає чоловік.

– Так-так, тату! Їдьмо! – просить його син. – Я хочу борщу!

– Нуу… якщо ти так наполягаєш… – дивиться на сина, – і якщо Ксенія справді нас запрошує… – кидає погляд на мене.

– Звичайно, запрошую. Я не кидаю слів на вітер, – даю свою руку Дані і він з радістю її бере. 

Виходимо з клініки разом. Втрьох, тримаючись за руки. Нас з Володимиром поєднує Даня, проте, наскільки я розумію, чоловік відмовляється в це вірити. Сльози малого вже давно висохли і тепер на його обличчі сяє радісна усмішка. Як же приємно дивитися на щасливе дитинство. Звичайно, воно в нього нелегке, а радість і щастя залежить лише від обставин, які зараз відбуваються в житті дитини. Тож навіщо відбирати в нього цю радість? Хоче він провести зі мною трохи часу, то чому забороняти? Я не бачу жодних перепон для здійснення бажань Дані. Це лиш у голові чоловіка відбувається щось непевне.