Глава 14. Заборона своїм бажанням

Глава 14. Заборона своїм бажанням

Володимир

Я злий, мов чорт. Ну, як вона так може? Приносить шоколадки, обіймає його, цілує, всміхається… Невже Ксенія не розуміє, що не можна так робити? Що дитина – це не іграшка? Це – жива людина! І вона теж потребує безпосередньої участі в її житті та відповідної любові, тепла й ласки. Дитина звикає до такої уваги, а потім, коли це все зникає, починає злитися на весь світ. Даня вже прикипів до дівчини, а тому щодня про неї говорить. Та він прокидається вже з думкою про Ксенію! І мене це неабияк бісить! Я не хочу приймати у своє життя дівчину… не можу… навіть не збираюся намагатися. Вона пограється з почуттями мого сина, а потім зникне з його життя. Раз і назавжди. Моя мета – захистити психіку сина. Не хочу, аби він травмувався ще з дитячих літ. Психіка дитини надто нестабільна.

На відміну від всього, я не розумію ще одного моменту: коли Ксенія встигла закохатися в мене? Що вона в мені знайшла? Невже кілька зустрічей, душевних розмов і все – кохання? Ніііі… такого не буває. Не вірю. Не впевнений, що в дівчини почуття до мене справжні. А те, що вони є, видно неозброєним оком. Можливо, якась симпатія… З цим я ще згоден. Проте навіщо ми їй разом із Данею? Завтра ж вона знайде собі іншого хлопця та забуде про нас. А ми… я… Даня… Та досить уже.

Дівчина розгубилася при моєму прямому запитанні про її почуття. Почала затинатися і вмить почервоніла. Мене сильно магнітить її вигляд, обличчя, очі. Розгублена, схвильована, щира й відкрита. Добра, чуйна, весела і проста. Як можна поєднувати в собі стільки позитивних якостей? Дивився б вічно на її щоки, але…

– Що ж, почнемо огляд, – кажу діловито, коли розумію, що відповіді на поставлене запитання мені так і не дочекатися.

Одягаю захисні рукавички, маску та встаю з-за столу. Поглядом вказую дівчині сідати на стоматологічне крісло, але вона чомусь зволікає і не слухається.

– А як ти можеш не подобатися? – шокує мене своїм зустрічним запитанням і пильним поглядом.

Зараз Ксенія ще більше почервоніла. Хвилюється. Бентежиться. І мене бентежить заодно. Я всміхаюся. Проте добре, що моєї посмішки не видно за захисною маскою.

Наближаюся до обличчя дівчини та дивлюсь у її зелені очі, що виглядають так чарівно, наче дозріла трава навесні. Вони в неї такі прекрасні, що можна втопитися в них і забутися навічно.

– Дівчинко, тобі хоч двадцять є? Ти розумієш, що я дорослий чоловік? 

– Мені двадцять п'ять, – хрипко говорить та розриває зоровий контакт, опускаючи голову на свої руки. Помітив, що вона часто так робить, коли хвилюється. – І я розумію, що ти дорослий. Адже ти був одружений і маєш сина…

Ксенія мене дещо шокувала. Я не думав, що їй аж двадцять п'ять років. На вигляд не більше двадцяти. На обличчі мінімум косметики, лиш трохи підфарбовані вії тушшю. На губах немає помади, проте вони виблискують природно й магнетично та, що манять до себе. Такий макіяж робить її не зрілою жінкою, а юною дівчиною. Не досвідченою дівчинкою. Тоді, звісно, що різниця у шість років не проблема… Господи, про що я думаю, дивлячись у її зелені очі?

– Ксеніє, сідай, будь ласка, на крісло, – випрямляюся та відриваю погляд від дівчини. 

Ігнорую питання та допитливий погляд Ксенії. Ігнорую також все, що кричить в мені доторкнутися до неї, та вмикаю професійний рівень, що допоможе тримати від дівчини дистанцію. Ми лише лікар і пацієнт.

Ксенія, звичайно, красуня. Вродлива дівчина з довгим білявим волоссям і неймовірними зеленими очима. Але ні. Табу. Не можна.

– Я тобі не подобаюся? – питає прямо, а я знову спрямовую на неї роздратований погляд. 

– Ні, – брешу. – Я не вмію кохати і не можу нікого покохати, – тепер кажу щиру правду. 

Після смерті дружини я дійсно не можу дозволити собі відкрити серце для нових стосунків. В мене ж Даня, тому я спрямував усю свою любов на сина. Проте щось таки у Ксенії мене притягує до себе. Напевно, це її безпосередність? Чи, може, щирість? 

– Хм… – всміхається легко, але так чарівно, що не можу не милуватися, хоч по венах і біжить роздратування. – Не зарікайся.

«Не зарікайся…» 

Вже не вперше чую від дівчини подібні слова. Невже вона здатна змінити мене – закоренілого, зачерствілого від браку справжнього щирого кохання і вкритого професійною оболонкою чоловіка, що віддав своє серце померлій коханій дружині? Я кохав Оксану безмежно… Часом навіть думки про самогубство мене навідували. Не міг без неї жити… Проте син щоразу своїм плачем рятував мене, коли мої руки опускалися вниз. Зараз я кохаю лише його. В прямому та переносному сенсі. Лише Даня – для мене сенс життя. А жінки… не мають більше ніякої важливості у ньому. Все пішло під землю…

– Ти навмисно це повторила? 

– Що? – розгубилася та смішно насупила свої тоненькі брівки.

– Ти мені вже це говорила. 

– Я пам'ятаю. Але, здається, ти забув.

– Я нічого не забуваю. Життя навчило все тримати в пам'яті, кожну сторінку свого прожитого життя. Ксеніє, сідай, будь ласка, на крісло, – навмисно підганяю дівчину, щоб вона не концентрувалася на моїх словах.

Беру потрібні інструменти до рук, а Ксенія сідає в крісло. Вона відкриває рота, а я фіксую його таким чином, щоб дівчина не могла говорити. Ще чого? Ще знову буде ставити подібні запитання, або ж стверджувати те, чого я не хочу.