Глава 13. Пропозиція 

Глава 13. Пропозиція 

Ксенія

Два дні минали дуже довго. Після дзвінка Вероніки я все хочу пришвидшити мить зустрічі з Володимиром, все хотіла, аби швидше настала п'ятниця і навіть не з ранку, а щоб уже був вечір. Де ви таке бачили? Зазвичай люди хочуть повернутися до минулого, виправити свої помилки, щось інше сказати, або десь промовчати, щоб змінити майбутнє. Я ж волію потрапити до майбутнього, минаючи теперішнє. Не хотілося проживати ті два сумних дні, в яких не було ні часточки Володимира й Дані. Особливо Дані! Цей промінчик сонечка згадую щомиті, а його бажання стати йому матір'ю хотілося виконати навіть в ту ж секунду, коли він це загадав.  Цікаво, чи побачу я сьогодні хлопчика? Але якщо Володимир поставив мені запис знову на шістнадцять тридцять, то є великий шанс, що я зможу побачити і його сина. 

Шкільні заняття вже закінчилися і я поспішаю йти додому. За десять хвилин громадський транспорт, а тому я повинна поспішити. Проте мене відволік дзвінок. Мій телефон озвався гучним викликом із незнайомого номера телефону. І хто мене тільки потягнув підіймати трубку?

– Алло. 

– Доброго дня. Це Ксенія? – почувся незнайомий чоловічий голос.

– Так. А хто це? – я стала перебирати, хто із моїх знайомих має подібний голос. Вже гадала, що це хтось із батьків моїх дітей, проте я помилилася.

– Це Олексій. Пам'ятаєш мене? Ми познайомилися на вечері у твоїх батьків.

– Ааа… Так, згадала. Привіт, Олексію. Вибач, але я зараз не маю часу на розмови. Я поспішаю, – беру свою сумочку та притримую телефон плечем, сподіваючись, що чоловік зрозуміє, що я не хочу з ним говорити і покладе слухавку.

– Я тебе надовго не затримаю. Я телефоную у справі. Маю до тебе пропозицію.

Ох… І що ж це за пропозиція, що абсолютно мені не цікава?

– Вибач, Олексію. Але в мене через пів години прийом у лікаря. Я дуже поспішаю, – кажу йому вже наполегливіше, але він знову не прислухається до моєї думки. 

– Я лиш поставлю одне запитання, а ти подумаєш над ним.

– Тільки швиденько, – зачиняю клас на замок і йду по коридору до виходу зі школи.

– Я хотів би запросити тебе на побачення.

– Що!? – вигукнула я в слухавку, а потім швидко прикрила рота. В школі ще знаходяться деякі вчителі, тож не варто, щоб хтось почув мої гучні вигуки. – Це що за пропозиція така? Ми практично не знаємо одне одного.

– Хіба це важливо? Здається, на побачення тому й ходять, щоб краще пізнати одне одного.

– Але… – я хотіла щось сказати, проте в мене зник дар мови. – Послухай, Олексію, де ти взяв мій номер? – вже здогадуюся, але все ж питаю. 

– Твоя мама дала. 

– Мама, значить… – зітхаю та виходжу зі школи. Тут вже можна не стримуватися на нагримати на чоловіка, що турбує зараз мене своїми запитаннями та пропозиціями. Але ж я вихована. Я не стану цього робити.

– Так, вона. Ксеніє, ти вже вибач свою матір, але ти так мені сподобалась, що довелося дуже довго її вмовляти, щоб вона дала мені твій номер. 

Ох і мамочка… Дякую тобі велике, люба.

– Олексію, послухай. У мене є хлопець, з яким я ходжу на побачення. Тому думаю, що твоя пропозиція недоречна, – йду до зупинки і дивлюсь на годинник, чи встигаю, бо щось чоловік на тому кінці зв'язку і не думає завершати виклик.

– Я вже міркував над цим питанням і дійшов висновку, що нікого в тебе немає. Інакше, якби був, він приїхав би сам за тобою, а не змушував би сідати в таксі. 

– Тобто, ти вважаєш мене брехухою? 

– Ні. Що ти? Я ж такого не сказав. Можливо, в тебе були причини так зреагувати, але я впевнений, що насправді в тебе нікого немає.

Ох, який же ти самовпевнений, Олексію… а який проникливий… що абсолютно недоречно.

– Послухай, у мене справді є хлопець. І я не збираюся виправдовуватися, чому він не приїхав за мною, а я відправилася додому сама. Зрештою, я не маленька дівчинка, щоб за мною був цілодобовий нагляд.

– А я б тебе не відпустив би саму. І не дозволив би самій додому їхати в таксі.

– Олексію, є різні чоловіки. Він мені просто довіряє. І все, я не маю більше часу на розмови, вже під'їхав автобус.

– То ти ще й автобусами їздиш? Не тільки на таксі? А де ж твій хлопець?

– Він на роботі! Працює допізна! Я не бачу нічого поганого в тому, щоб поїхати на прийом до лікаря на громадському транспорті! Все. До побачення, – кинула слухавку, сильно натиснувши пальцем на екран, що він ледь не тріснув. 

Це ж треба! Всі нерви мені з'їв! І де він тільки взявся на мою голову разом зі своєю пропозицією? Ввечері подзвоню матусі та скажу, щоб нікому більше не роздавала мій номер. Ще цього не вистачало, щоб мені телефонували всі хлопці, яким я подобаюся чи колись подобалася.

Доїжджаю до клініки, але так і не заспокоїлася. Мене всю колотить. Я в буквальному сенсі тремчу від нервів. Це ж треба мати таку нахабність, щоб піти до моєї матері, взяти мій номер, запросити на побачення ще й стверджувати, що ніякого хлопця в мене немає! Трясця! І чому мене це так бісить?