Глава 12. Нав’язливе прохання

Глава 12. Нав’язливе прохання

Володимир

– Тату, ну, коли, ми вже зустрінемося з Ксенією? – питає син, коли відводжу його до дитячого садочка.

– Даню, кожен день одне й те ж саме. Скільки можна?

Щодня у сина тільки й мова про Ксенію. Моя пацієнтка вже сниться мені разом із моїм малим. Сину настільки сподобалася дівчина, що чути нічого не хоче, окрім неї. Кожного дня тільки й питає про неї.

– Але ж ти обіцяв, що на вихідних ми зустрінемося і борщ приготуємо разом… – скиглить малий.

– Я не обіцяв, а сказав: «Побачимо», – уточнюю.

– Це вже обіцянка, – бурчить син.

– Ні. Це не обіцянка. Тим паче я не знаю, які плани на вихідні в самої дівчини. Може, вона зайнята, чи хотіла б чимось іншим зайнятися? А тут ми зі своєю пропозицією.

– А ти подзвони їй і запитай, – допитливо підіймає голову вверх, дивлячись на мене. – Я гадаю, що вона не зможе нам відмовити.

– В мене немає її номера телефону, – відказую незадоволено. – І чому ти такий впевнений, що вона не відмовить?

Скоро вже біситися буду, коли мова мого сина заходитиме про мою пацієнтку.

– Просто ми їй теж сподобалися.

– Ми?

– Так. Обидва. Я і ти.

– Хм… Даню, ти не був би таким самовпевненим. Дівчата дуже перемінливі істоти.

– Я просто бачу, коли людина щира у своїх словах, а коли ні.

– Справді? І де ж це ти такого досвіду набрався? – присідаю навпочіпки, щоб поцілувати сина на прощання.

– Я просто знаю, що вона брехати не буде. В неї очі щирі.

– Очі кажеш? – зітхаю. – Гаразд. Біжи до садочку. Ввечері поговоримо.

– Тату, пообіцяй, що зателефонуєш їй сьогодні. Вона ж твоя пацієнтка, тому в тебе має бути її номер.

– Який же ти всезнайко, – всміхаюся. – Добре, я зателефоную Ксенії.

– Дивись, ти пообіцяв.

– Даню, я ж сказав, що зателефоную, а не запрошу її провести вихідні разом з нами. Ец різні речі.

– Ну, тату…

– Не вередуй. Тим паче на цих вихідних треба вже з’їздити навідати бабусю з дідусем.

– Ооо, поїхали разом з Ксенією? – в нього аж очі загорілися з цією пропозицією.

– Даню, не знаю… – зітхаю. – Біжи до садочка, бо мені треба вже їхати на роботу. Пацієнти чекають.

– А Ксенія сьогодні в тебе буде?

– Ні. Біжи вже. Тебе он Тамара В’ячеславівна чекає.

– Ну, добре, – говорить у своїй звичній манері.

Син пішов, а я ще залишився на кільки секунд стояти, як вкопаний. Справа в тому, що син надто нав’язливо хоче зустрітися з моєю пацієнткою. Я навіть не знаю, чи хочу цього я також, але й ображати Даню теж не маю бажання.

Сів у машину та поїхав до клініки. Треба працювати, а потім вже треба вирішувати всі відкриті питання.

Дорогою довго думав над проханням сина. Зрештою, нічого ж страшного не станеться, якщо я дозволю інколи зустрічатися малому з дівчиною. Адже вона вже так йому сподобалася. Питання в тому, чи захоче цього сама Ксенія? Та й врешті-решт, як я запитаю про це дівчину?

«Чи не хочеш разом з нами провести вихідні? Ти сподобалася Дані».

Ні… Це не годиться. Виглядатиме якось нав’язливо. Не знаю навіть, що робити. Давно не спілкувався з жінками, окрім колег по роботі. Здається, я вже й розучився це все робити.

Зайшов до клініки та побачив Вероніку, що сиділа за комп’ютером та щось їла на робочому місці. Дивне явище. Раніше такого не спостерігалося.

– Доброго ранку, – вітаюся першим.

– Доброго ранку, Володимире Олександровичу, – всміхається дівчина, продовжуючи жувати.

– Що за перерва в робочий час? Ранок же тільки почався.

– Ой, вибачте. Та це мені одна ваша пацієнтка шоколадку дала, а я тільки сьогодні про неї згадала. Зранку не встигла поснідати вдома, тому думала, що нічого ж страшного не станеться, якщо я з’їм її з кавою.

– Вероніко, зараз почнуть сходитися люди, а ви жуєте на робочому місці. Для перерви навіть на сніданок є відповідний час і місце. І він… – дивлюсь на годинник, – … о десятій годині. Зараз лише десять хвилин на дев’яту.

– Вибачте, – відклала шоколадку в шухлядку. – Більше такого не повториться.

– Я сподіваюся, – відповідаю, а потім задумуюсь. – І яка це моя пацієнтка принесла вам шоколадку? – насуплюю брови.

– Ксенія Коваленко, – відповідає тихо, не знаючи, якої реакції від мене очікувати.

– Ксенія Коваленко кажете…

– Так. Вона дала мені її, коли була у вас на минулому прийомі.

– Хм… Ви вже хабарі берете? Га, Вероніко?

– Що ви? Ні! Як ви могли таке подумати, Володимире Олександровичу?