Глава 11. Лише лікар і пацієнт?

Глава 11. Лише лікар і пацієнт?

Ксенія

Повернулася додому зла і знервована. Іван розгнівав мене не на жарт. Ще наприкінці робочого дня, коли я збиралася йти додому, він ще додав масла в вогонь. Сказав, що я зовсім не дивлюся за своїми дітьми, а літаю десь у своїх мріях. Це ж треба! Я отримала догану не від директора школи, а від звичайного вчителя, такого ж, як і я! Ну, це вже переходить усі межі! Чому він взагалі до мене чіпляється? Та й головне, якби ж була причина! Я працюю відповідально, навчаю та виховую своїх учнів так, як і належить. Один мій учень відпросився до туалету під час уроку. Я не могла не відпустити. Але Іван Олексійович побачив другокласника і нібито, за його словами, він грався на майданчику. Побачивши це, вчитель одразу прийшов повідомити мені й сказав, щоб я не літала в мріях, а дивилася за учнями. Я ще більше розлютилася на цих словах! Мого Дмитрика не було всього лиш п'ять хвилин. Потім він прийшов і продовжив працювати. Тож я не вважаю, що за цей час він встиг би погратися на майданчику. Проте Івану Олексійовичу аби тільки причепитися до мене з претензіями.

 Протягом цілого дня в мене знову не було часу пообідати, а тому я голодна та ще й знервована. На додачу до всього і зуб знову болить. Я старанно виконую вказівки мого лікаря та п'ю ліки, проте допомагає лиш на деякий час. Рука так і тягнеться подзвонити Володимиру, але пам'ятаю його слова, що я маю телефонувати в разі крайньої потреби. Ну, ще тримаюсь. Болить, але я терплю. Тож залишу дзвінок на наступний раз.

Приготувала вечерю та сіла за стіл. Гнів охопив мене сьогодні настільки, що й апетиту немає. Я тільки поколупалася ложкою в овочевому рагу, без особливого бажання їсти. Пообіцяла собі, що зранку обов'язково встану на двадцять хвилин раніше та приготую собі вівсяну кашу на сніданок. 

Пила каву, сидячи на підвіконні в кухні. Обожнюю так сидіти й дивитися на життя, що кипить внизу. З висоти п'ятого поверху всі люди здаються невеличкими комашками, які постійно бігають у своїх справах. Сидячи та думаючи про життя, мій настрій дещо покращився. Я пригадала вчорашній похід до ресторану з Володимиром та Данею. Звичайно, на моєму обличчі розповзлася усмішка. Не можу не думати про цих двох чоловіків без приємної та радісної посмішки. Можливо, ми ще зустрінемося такою ж компанією. Даня щось говорив про вихідні, проведені разом, але я не впевнена, що його батько захоче зробити такий крок у своєму житті. Адже він боїться впускати чужу людину  в свою душу та серце. 

З таким думками я й лягла у ліжко відпочивати та віддаватися сну Морфея. 

Наступний день розпочався зі сніданку, про який я благополучно забула. Щоб приготувати кашу, мені потрібно було піднятися з ліжка раніше, проте цього, на жаль, не сталося через те, що я забула переставити будильник. Випила всього лиш кави та побігла на роботу. 

Протягом дня я активно уникала Івана Олексійовича, навіть не виходячи зі свого класу. Не хотілося й сьогодні теж з зіпсованим настроєм прийти додому. 

Проте мене знайшла Мирослава.

– Привіт. Ксеніє, ти не бачила Івана Олексійовича?

– Привіт. Ні, – стримано відповіла. 

– Я його цілий день не можу знайти. 

– А я тут до чого? Я не слідкую за чоловіком, щоб мати таку інформацію, де й куди він ходить. Піди до його кабінету.

– Вже була там. Його немає.

– Ну, то може зараз прийде?

– Ні, кабінет зачинено.

– Мирославо, вибач, але бігати шукати твого Івана я з тобою не буду.

– Якби ж мій…

Я ніяк не прокоментувала її фразу тільки опустила голову вниз, перевіряючи зошити з контрольними роботами. Мирослава довго не йшла з мого класу, а навпаки, зачинила двері та пройшла до мого столу, взявши стілець і сівши навпроти мене.

Я підійняла голову на жінку, приготувавшись слухати її.

– Ксюш, ми з тобою вже давно дружимо… Чи можна попросити в тебе поради?

– Звісно, – кивнула я, відклавши ручку в сторону.

– Як гадаєш, може, мені самій запитати Івана чи є у нього почуття до мене? Розумієш, я вже не можу так далі витримувати. Я його кохаю… і я вже не молода, щоб чекати від нього кроку. То може…

– Мирославо, що ти вигадуєш? Ти молода й красива дівчина. Якщо не Іван, то в тебе буде ще купа таких…

– Мені не потрібна купа…

– Послухай, я не в тому стані, щоб давати такі поради. Як бачиш, у мене теж немає жодних стосунків та власного особистого життя. Стосунки, звичайно, в минулому були, але невдалі. Навіть згадувати не хочу. Тому я не вважаю, що можу дати тобі слушну пораду.

– А що робити? Я ж піду й нароблю дурниць стільки, що вік потім буду каятися.

– Мирославо… – я зітхнула та подивилася на подругу, що опустила голову й ледь не плакала. – Знаєш, підійшли до чоловіка та все-таки його прямо запитай про це. А раптом у нього є до тебе почуття, або ж вони відкриються згодом? Іноді таке буває, що чоловік навіть уваги не звертав, але жінка змогла підкорити його серце своєю любов'ю. Гм? Спробуй.

– От я завжди знала, що ти мудра людина, – всміхнулася вона.