Глава 10. Провокації

Глава 10. Провокації 

Ксенія

Володимир всміхнувся у відповідь на мої слова, а я опустила погляд. Надто вже стало соромно за свою поведінку. Але я ж не мала на увазі себе, я просто сказала йому правду, що і як вважаю. Адже насправді кохання не питає людину, чи можна йому приходити, чи ні. Воно просто оселяється в серці й залишається там назавжди. Звичайно, я розумію чоловіка. Він кохав свою дружину, маму Данила, і звісно, що йому складно покохати іншу. Але… як я зрозуміла, вона давно померла. Невже до цього часу не було жодної жінки, щоб він зміг знову впустити це солодке та приємне почуття у своє серце? Але якщо це так, отже, це доля.

– Смачне морозиво? – цікавиться малий, з допитливістю дивлячись на мене.

– Так, дуже, – всміхаюсь та щиро дивлюсь йому в очі.

– А я ж казав, – підіймає трохи голову, пишаючись собою.

– А я й вірила тобі. Адже як можна тобі не повірити? Здається, ти хороший знавець морозива.

– Звичайно, – всміхається хлопчик. – Отож вір мені завжди. Я тобі ще багато чого корисного розповім.

– Справді?

– Угу, – мугикає, доїдаючи морозиво.

– Добре. Домовилися.

Володимир спостерігає за нашим спілкуванням і теж всміхається. Не знаю, про що він думає, але дуже хотілося б дізнатися.

– Ти йому сподобалася, – каже чоловік очевидний факт. – Він до кожної моєї знайомої відноситься з теплотою та повагою, бажаючи, щоб йому в рази віддали те ж саме почуття. Але з тобою він поводиться якось по-особливому, – дивиться на сина. – Довірливо.

– Бо Ксенія дуже хороша. Я це одразу відчув, – з упевненістю каже Даня.

Звісно, мені приємно чути подібні слова від обох чоловіків. Навіть дивно, що ми лиш нещодавно познайомилися, але спілкуємося так, ніби вже давно одне одного знаємо. Іноді правду кажуть, що коли зустрічаєш свою людину, ти відчуєш це одразу.

Володимир покликав офіціанта та розплатився за вечерю. На мої прохання заплатити за себе він і чути нічого не хотів. Мені незручно, але мушу приймати все так, як є. Володимир непохитний у своїх рішеннях. 

Ми всі разом вийшли з ресторану. Даня тримав нас обох за руки і зі сторони все виглядало так, наче ми – сім'я, що вирішили втрьох повечеряти в ресторані. Але ніхто не знає про те, що ми лиш випадково сюди приїхали. Якби я зі своєю цікавістю не залишилася б у клініці Володимира на кілька хвилин, чоловік поїхав би сам із сином додому і не запропонував би підвезти мене, а потім і повечеряти разом. Інколи навіть хвилина затримки вирішує все подальше життя. А я тепер впевнена, що не готова відпустити цих двох чоловіків зі свого життя.

– Отже, вулиця Похила тридцять п'ять? – питає чоловік, коли вводить адресу знову в навігатор.

– Так, – підтверджую його слова та дивуюся, що він запам'ятав одразу.

– Тату, а може нам Ксенію додому забрати?

Чоловік всміхнувся, а я обернулася до його сина.

– Даню, але ж у мене є своя квартира… Я не можу поїхати до вас… – намагалася пояснити хлопчику, що й до чого.

Але наступне питання просто застало мене зненацька. 

– Чому? 

Яке ж водночас просте і складне запитання. Малий дивиться на мене з допитливістю, очікуючи відповіді. А я, маючи професію вчителя і знаючи, як потрібно спілкуватися з дітьми, просто не можу дібрати слів. Як же незручно перед чоловіком…

– Я хотів би, щоб ти жила з нами, – добиває мене наступною фразою.

– Обіцяю, що наступного разу я навідаю вас, – кажу малому й скоса дивлюсь на чоловіка, що спокійно керує автівкою.

Володимир зараз виглядає розслабленим та усміхненим. Здається, йому подобається, як син мене провокує, а я не знаю, що йому сказати.

– На вихідних? Коли ми будемо з татом готувати борщ? – допитується Даня.

– Якщо твій тато буде не проти… 

Ну, все, я вже червона, мов помідор. Ще ніколи під час спілкування з дітьми мені не доводилося так червоніти.

– А він не буде проти, – відповідає за батька син, а Володимир ще ширше всміхається.

Чому ж він мовчить? Невже йому подобається, як малий катує мене своїми запитаннями? Хоч би якесь слово сказав…

– Звідки ти знаєш? – знов обернулася до малого.

– Просто знаю. Правда, тату?

Ми обоє повернули свої погляди до чоловіка, який на вигляд був спокійним і розслабленим. 

– Правда, синку.

Ну, все… Вони обоє ввели мене в ступор. Я ще ніколи так не хвилювалася, як зараз.

– Якщо Ксенія не буде проти, запросимо її до себе на вихідні.

– Ура! – зрадів Даня. – Ксю, ти ж не проти? 

Ксю? Хм… Так називають мене лише мама з татом. Але мені подобається, що й Данилко ставиться до мене, як до рідної.

– Не проти, – кажу, не обертаючись до них обох.