Глава 9. Таємниці минулого

Глава 9. Таємниці минулого

Ксенія

– Немає, – тихо відповіла на запитання Володимира. 

Чоловік почув, але нічого не відповів, а от малий…

– То виходь заміж за мого тата.

Почувши таку пропозицію, ми спочатку переглянулися з Володимиром, а потім разом розсміялися. Сміявся також і сам Даня. Дивно, але мені було легко спілкуватися з людьми, з якими познайомилася фактично нещодавно. Малий бешкетник одразу задає настрою, щоб нам не було сумно.

Офіціант приніс наше замовлення і я втягнула носом незрівнянний аромат пасти. Одразу вже потекли слинки – так хочеться її скуштувати. А живіт теж зрадів, що йому зараз дадуть їжі – дав про себе знати пронизливим бурчанням. 

Я взяла виделку та скуштувала трохи пасти. Вона й справді була смачна, як і повідомляв чоловік. Чи, може, то мої смакові рецептори разом зі шлунком так позитивно сприйняли їжу, не отримавши ні крихти протягом цілого дня? Але ні, насправді пасту смачно приготували. Ніжний сирний соус в поєднанні зі звичними спагетті смакували просто неймовірно. Я аж замуркотіла від приємного смаку, що відчула в своєму роті. Закрила очі від насолоди, проте не помітила, що за мною спостерігають. Коли розплющила, одразу кинувся в очі усміхнений погляд Володимира.

– Смачно? – перепитав чоловік, який теж їв пасту.

– Так. Дуже. Я навіть не думала, що тут можуть так смачно готувати.

– Отож треба мене слухати й довіряти, – мовив він.

– Зрозуміла. Буду, – збентежилася під його пронизливим поглядом.

Даня теж прицмокував, коли їв свою піцу. Ми разом з чоловіком подивилися на малого та всміхнулися.

– Смачно? – питає сина.

– Угу. Якби так щодня вечеряти…

– Ні, Даню. Щодня ти так вечеряти не будеш і це не обговорюється, – мовив суворо. – Треба нормально й повноцінно харчуватися.

– Ну от, і так завжди, – поглянув малий на мене, ніби скаржачись.

– Сонечко, але ж тато має рацію. Ти повинен добре харчуватися, щоб вирости таким же сильним і здоровим.

– Як мій тато?

Я поглянула на чоловіка навпроти, а він все ще дивився на мене. Чекав відповіді. Якщо скажу малому правду, зроблю комплімент Володимиру. Але якщо не скажу… Ні, краще відповідати.

– Так. Станеш таким, як твій тато.

– Добре. Тоді я згоден.

Я всміхнулася на фразу малого бешкетника. Він такий маленький, проте здається вже таким дорослим. Все розуміє, сильно не вередує, просто поводиться як і належить хлопчикам у його віці. Проте в деяких речах він навіть переганяє їх у розвитку.

Згадавши про його маму і те, що він, бідолашний, росте без материнської любові, мені стало дуже школа малого. Але зараз він виглядає усміхненим і щасливим. Хочеться його обійняти та приголубити, щоб він ніколи не відчував себе самотнім. Звичайно, батьківської любові та опіки йому дістається сповна, але ж батько не може любити так, як мама. І запитання Дані: «Чи будеш моєю мамою?» – тому підтвердження.

– Про що думаєш? – запитав чоловік.

Я, здається, дуже довго дивилася на його сина й те, як малий їсть. Але мені дійсно його шкода. Що ж насправді сталося з його мамою? Але питати про таке в чоловіка не можу. Не маю права.

– Та нічого. Просто задумалася, – всміхнулася при відповіді та продовжила їсти пасту.

– Про що? – допитується чоловік, навіть не здогадуючись, що мене хвилює делікатне питання про його особисте життя. 

Я довго наважувалася питати, чи ні. Зрештою, чоловік сам цікавився моїми думками.

– Ксеніє, не тримає в собі. Кажи. Я ж бачу, що ти хочеш щось сказати чи запитати. Не люблю, коли ходять колами, тому кажи прямо.

Та хіба я маю право запитувати про таке?

– Мама Дані… Твій син сказав, що вона померла… Вибач, якщо лізу не у свої справи.

– Все добре, – зітхнув чоловік та відклав виделку в сторону. – Оксана померла при народженні Данила, – він сумно подивився на сина та провів рукою по його голівці. – Пологи були складні. Плід був завеликий і дружина довго не могла розродитися. Зрештою, коли акушери хотіли вже робити кесареве, малий почав іти своїм шляхом, але застряг. Тоді питання постало рубом: або дитина, або жінка, – він гірко всміхнувся, дивлячись на сина, який жував свою піцу. 

Мені на даний момент перехотілося їсти. Як же шкода… І Володимира, і Данила… Серце розривається, так хочеться їх обох обійняти. 

– Співчуваю, – все, що змогла сказати. 

– Дякую. Я вже пережив ту нещасну історію. Проте ще досі болить, коли пригадую.

– Розумію. Хіба таке забудеш?

– На той час я працював у тій лікарні. Але звільнився одразу, як не врятували мою дружину. Я не міг би далі там працювати й дивитися в очі колегам, які не спромоглися врятувати її. Вони казали, що я один не впораюся з хлопчиком, що не зможу його виховати, бо молодий, що краще мені віддати його в сиротинець. Це мій син! – він подивився на мене з викликом. – Як я міг його віддати і спокійно жити далі після втрати дружини й сина одночасно? Я не зміг, а тому написав заяву на звільнення і поклав завідувачу на стіл. Він не став мене відмовляти й одразу підписав. Я вийшов з лікарні із сином на руках, але без дружини.