Глава 8. Просте спілкування 

Глава 8. Просте спілкування 

Володимир

Виходячи зі свого кабінету, почув щемливе запитання мого сина. Даня запитав Ксенію чи буде вона його мамою, і в мене серце тьохнуло при згадці, що я один його виховую. Після смерті дружини я навіть не думав про другу жінку, яка могла б стати матір'ю для мого хлопчика. А сину дуже не вистачає жіночого тепла. Я це відчуваю і помічаю щодня. Він так горнеться до знайомих дорослих дівчат, намагається з усіма познайомитися, обійматися з ними. Проте ще жодній син не ставив подібного запитання. Лише Ксенії. А те, що запитання було призначено для неї, я зрозумів одразу. Я почув і її дзвінкий голос також. Дивно. Данило тільки-но з нею познайомився, а вже відчув у ній жіноче тепло і ласку. Як це отримується в дітей?

Проходжу спокійним ходом до приймальні та роблю вигляд, що ні слова не почув. Обіймаю сина і легенько стискаю. Підіймаю його на руки, щоб він відчув, що про нього є кому турбуватися. А заодно і пропоную Ксенії підвіз, щоб син ще трішки з нею поспілкувався. Вона губиться, але в її очах горить бажання. Дівчина хоче їхати з нами, проте через вихованість і чемність відмовляється. Стою на своєму та підключаю сина до пропозиції. Даня щиро радіє та теж наполягає, щоб Ксенія їхала з нами. Зрештою, дівчина погоджується і я помічаю вогники радості в її очах. Що ж, це добре.

Прощаюсь з Веронікою та кажу, щоб не затримувалася і їхала додому. Знаючи свого адміністратора, вона ще годину сидітиме та прийматиме дзвінки на записи прийомів. 

Виходжу першим з клініки, тримаючи сина на руках. Ксенія йде за мною. Мовчить. Мабуть, збентежена моєю пропозицією. Я сам не очікував. Проте, що не зробиш для сина? Опускаю Данила на ноги та розблоковую авто. Саджу сина на заднє сидіння та відчиняю дверцята пасажирського для дівчини. Поглядом пропоную сідати. Вона киває та без заперечень сідає. Обходжу авто й сідаю за кермо. Мені дещо не зручно. Я не звик підвозити своїх клієнтів додому, але й не щодня почуєш таке щемливе запитання від Дані. 

– Яка адреса? – спокійно питаю в дівчини. 

– Вулиця Похила тридцять п'ять, – відповідає тихим голосом.

Вбиваю адресу в навігатор та починаю рух. Проте Даня й тут відмітився.

– Тату, давай заберемо Ксенію до себе додому? Будь лааасочка, – складає ручки перед собою в прохальному жесті. 

Від Ксенії почувся легкий смішок. Вона хмикнула та обернулася до сина.

Я хотів би відповісти, що невідомо, чи в Ксенії є родина, чи, може, в неї мається хлопець. Але мовчу, ігноруючи прохання сина. Натомість дівчина сама рятує ситуацію.

– Сонечко, я б з радістю, – відчуваю на собі її гарячий погляд, – але не можу.

– Чому? – довірливо запитує. 

– Не можу. Мені потрібно додому.

Не пояснює, чому. Значить, її точно хтось чекає.

– В тебе є син? – засипає її запитаннями. – Я б подружився з ним.

– Ні, золотце. В мене немає ні сина, ні дочки. Але я дуже хотіла мати такого золотого синочка, як ти. 

– То давай разом просити тата, щоб він тебе забрав до нас? 

Я тримаюсь з останніх сил. В цю хвилину так хочеться сказати Дані, щоб промовчав. Але не можу. Бісить ця ситуація і те, що я не можу її контролювати.

– Не думаю, що Володимир Олександрович поставиться з розумінням до цього, – відповідає дівчина, а я знову відчуваю на собі її гарячий погляд.

– Чому? – здається, цим запитанням Даня й дівчину поставив у незручне становище, не тільки мене.

– Сонечко, я… 

Дівчина не може знайти відповіді, тому тепер моя черга рятувати ситуацію.

– Синку, не бентеж Ксенію. Не став їй такі провокативні запитання. Може, краще нам всім разом відвідати кафе? – дивлюсь на дівчину, а вона ще більше розгубилася. 

Усмішка з її обличчя зникла зовсім. Вона лиш кліпає своїми довгими, чарівними віями, не знаючи, що сказати.

– Так, так, так! – радіє Даня моїй пропозиції, підстрибуючи на сидінні.

– Володимире Олександровичу…

– Можна просто Володимир, – не дивлюсь на її здивований погляд, бо боюсь прочитати в очах щось таке, про що потім буду шкодувати. 

– Добре, – знітилася вона, але погодилася.

Що ж, це справді добре. Залишається її ще на пропозицію вмовити, але таку важливу місію я вже залишу синові.

– Синочку, ти хочеш морозива?

– Пф… звичайно, – скептично відповідає син. – То вмовляй Ксенію, щоб їхала з нами. 

Я кинув на дівчину косий погляд і вмить ледь не втратив свідомість. Вона схилила голову на бік і дивилася на мене так щиро, так запитально, що я не міг встояти. Всміхнувся. Здається, дівчина зрозуміла, що я деякою мірою зараз використовую сина. І на цьому моменті мені справді захотілося втратити свідомість. Відмічаю про себе, що Ксенія дуже вродлива дівчина. Але я не шукаю собі нікого. Поспілкуватися можна, але не більше.

– Ксеніє, поїхали з нами, – підключається до моєї пропозиції син. – Ми з татом знаємо одне таке чудове місце, там готують таке смачне морозиво, що пальчики оближеш. Я іноді й сам їх облизую. Ммм… – закочує він очі, показуючи, яке насправді воно смачне.