Глава 7. Цікавість

Глава 7. Цікавість

Ксенія

– Зуб знову болить, – сіла я на крісло перед лікарем.

– Зуб, кажете? – всміхнувся чоловік. – А ви каву мені принесли? – запитує лікар, коли я зависла на його усмішці.

– Ааа… – схаменулася я. – Якщо хочете, будь ласка. Я не пила, – протягую йому пластиковий стаканчик із закритою кришкою. 

Я вже забула про той один раз, коли відпила кави, як зайшла до приймальні лікаря перед відкриттям  дверей його кабінету. Одразу випалила, що не пила, а тепер так незручно виправити себе та сказати, що відпила всього лиш ковток кави. Тепер дивлюся як він торкається губами того місця, де пила я, і мене охоплюють неймовірні відчуття. Я почервоніла, здається, від голови й аж до кінчиків пальців. Кожен сантиметр мого тіла віддається тисячами голочок. А лікар, ніби спеціально, п'є і дивиться на мою реакцію.

– Кава шкідлива для зубів, – шокує мене.

– Ааа… – забираю стаканчик з його рук, але лікар перехвачує.

– Для ваших зубів, – знову бере мою каву і відпиває ковток. 

Я дивлюсь на те, як губи чоловіка охоплюють куточок стаканчика, як миттю пролітає думка, якби поцілувати ті губи, як сіпається його кадик при ковтку, як з'являється усмішка на його обличчі, коли я його так розглядаю… Ох…

– Шкідлива, кажете? – беру себе в руки та важко зітхаю.

– Мг… – знов з усмішкою відпиває кави і відставляє стаканчик на своєму столі. 

Я заворожено дивлюсь на всі дії чоловіка та не можу зрозуміти: він провокує мене? Спеціально створює враження, ніби фліртує зі мною, чи мені здається?

– Отже, скарги, – миттю переходить до справи та говорить діловим тоном. – І швиденько, будь ласка. Мій робочий час вже давно закінчився. Я спеціально для вас повернувся в клініку з Да… емм… – чоловік ніби навмисно зробив зупинку, не договоривши, а мені стало ще більш цікавим його особисте життя. – Неважливо, – махає головою.

– Повернулися? Тобто, ви десь від'їжджали? – цікавлюся, чому ж він не договорив.

– Так. Мав деякі справи.

– Ммм… – мугикаю, оскільки його відповідь не прояснила ситуацію. 

Я гадала, що Володимир Олександрович хоч і працює до четвертої години, але все ж таки не від'їжджатиме з клініки. А виявляється, він повернувся… заради мене? Зрештою, чому я цікавлюся? Це не моя справа. Але хотілося б знати все.

– Ксеніє Станіславівно, скарги, – підганяє мене.

– Ну, що сказати? Зуб болить, – повторюю свої слова, жаліючись.

Сьогодні протягом цілого дня я не відчувала болю, але ж фактично я нічого не пила і не їла. Але, гадаю, болів би за інших умов.

– Ви п'єте ліки, які я вам виписав?

– Так, звісно. Все, як ви й сказали. Але не допомагає. Я того дня мучилася так, що не витримала та прийшла до клініки знов. Але вас уже не було. Я не встигла на десять хвилин.

– Тому що я працюю до шістнадцятої години. Якщо приходите після, ти можете мене вже й не знайти. На дверях же вказано мій робочий час.

– Вибачте. Я не помітила одразу.

– Зрозуміло, – відпиває ковток моєї кави. Здається, вона йому сподобалася. – Давайте я вас огляну. Сідайте на крісло. 

Чоловік випив ще ковток кави та піднявся з місця. Я зробила та ж саме та сіла в робоче крісло, куди вказав чоловік. Поки лікар проводив свої маніпуляції, я сиділа непорушно, хоч і було дещо боляче. Проте я стійко витримувала кожен дотик його інструментів до моїх зубів і намагалася не скиглити, щоб не здаватися слабачкою.

– Ну, що ж? Можете пересідати на звичайне крісло, – лікар зняв захисні рукавички, маску і сів на своє місце. – Давайте зробимо так. Ви доп'єте ті ліки, які я вам виписав. Тому що антибіотики слід приймати до кінця і не переривати, щоб вони не втратили своєї дії. А потім ми з вами домовимося про наступну зустріч і оберемо пломбу, яку будемо ставити. 

– А вони різні?

– Звичайно, – мовив лікар та щось почав писати в своєму блокноті. – Ви працюєте щодня до четвертої?

– Так, – кивнула.

– Що ж, тоді виходить, що тільки так… – чоловік обірвав свою мову, а я не зрозуміла.

– Що саме?

– Ось, – вирвав листок із блокнота та передав його мені. – Це мій номер. В разі потреби дзвоніть. Але повторюю: в разі потреби, а не лише в тому випадку, коли зуб заболів, а потім через кілька хвилин перестав. Коли доп'єте ліки, зателефонуєте і ми з вами особисто домовимося про зустріч, щоб було зручно і для вас, і для мене. Це для того, щоб ви зайвий раз до клініки не приїжджали і не зустрічалися з зачиненими дверима, – лікар всміхається по-доброму, а я дивлюся на папір, на знайомі цифри і не можу прийти до тями. 

Два вихідних я дивилася на цей номер і не могла наважитися зателефонувати. А сьогодні Володимир сам мені його надав, а я боюся сказати, що він записаний у моїй телефонній книзі. Очам своїм не вірю.

– Дякую, – відповіла, все ще перебуваючи під емоціями.