Глава 6. Тонути у брехні

Глава 6. Тонути у брехні

Ксенія

Ну, от що сказати мамі, яка й слухати нічого не хоче про чоловіка, який мені подобається, якщо я не приведу його до неї на знайомство? Інакше вона просто мені не повірить, а тому змушує знайомитися з Олексієм. Моя мама – штурм, а не жінка. Вона й мертвого розбудить, і, як то кажуть, коня на скаку зупинить. Чесно кажучи, я завжди дивувалася, як тато, спокійний та врівноважений чоловік, не схильний до авантюр, з нею уживався. Мені це й досі невідомо. Але, здається, протилежності притягуються і це правда.

Тепер мені потрібно метикувати, як, коли і якого чоловіка притягнути до неї на знайомство, аби вона відчепилася від мене хоч на деякий час, вважаючи, що я маю хлопця. Однак, зробити це нелегко, насправді його не маючи.

– Ріж швиденько овочі та ходімо вечеряти. В нас же гість сьогодні.

– Сильно треба, – буркнула собі під носа, сподіваючись, що мама не почула мого несхвалення гостем Олексієм.

– Ксюш, ти давай не вередуй, а йди знайомитися із нашим сусідом. Він доволі молодий, гарний парубок, а працьовитий який… мммм… Вік житимеш з ним і горя не знатимеш!

– Мам! – вже не витримую знущань.

– Так, дорізала вже салатик? Ну, ходімо тоді до вітальні. Бери он ту миску, а я ось це все візьму.

Мама пішла з кухні, а я думаю, чим би таким ще зайнятися, аби не йти до неочікуваного гостя. Може, додому поїхати? Але ні. Це ж мої батьки. Мій дім, у якому я прожила стільки років до дорослішання. Чому це я маю їхати звідси? Тим паче я ще тата не бачила. Треба хоч привітатися з ним, а не тікати, як від зарази якоїсь. Хоча таки дійсно там сидить зараза, що зветься «сусідом».

– Ксеніє! – кричить мама і я мушу йти.

Входжу до вітальні та вітаюся з татом. Підходжу та обіймаю його, не дивлячись на стороннього чоловіка. Проте мої вуха та щоки печуть вогнем, що означає, що мене спопеляють зацікавленим поглядом.

– Привіт, доню. Як твої справи? – питає батько, а я сідаю поруч з ним.

Ну от, хоч одна людина рада мене бачити, а не зустрічає купою питань, коли я вже буду народжувати.

– Дякую, тату. Все добре.

– Як твої підопічні?

– Ооо, вони чудово. Вкрай допитливі всезнайки. Іноді навіть не встигаю за ними. Вони завжди попереду мене, – сміюся.

Тато теж всміхається, слухаючи мої розповіді. А от одна особа ще більше зацікавлено мене розглядає.

– Це ти про кого? Про дітей? Ти матір? – питає Олексій.

– Ні. Я вчителька початкових класів. Про чужих дітей мова.

– Ааа, ясно, ясно, – якось підозріло всміхнувся.

Блііін… треба було казати, що я матір. Так хоч би відчепився від мене і не дивився зараз з висолопленим язиком та слиною, що котиться по бороді. Звісно, я утрирую. Але погляд Олексія саме про це й говорить.

 – Наша донька найкраща вчителька в школі. Та що там казати? Вона найкраща у місті! – починає хвалити мене мама, а я переводжу на неї незрозумілий погляд. Це що, сватання?

– Мам…

– Рито… – навіть тато вступився за мене.

– А що, Рито? Хіба я щось не те кажу? Ксенія за п’ять років роботи в школі стільки сертифікатів, дипломів та подяк отримала, що цього не може отримати вчитель, який вже пів життя в школі пропрацював.

– Не перебільшуй… – махаю головою.

– Не звертай уваги, – тато стискає мою долоню. – Вона ж тебе любить, тому й хвалить.

– Угу.

Ми почали вечеряти. Тут, звичайно, не тільки смажена картопелька та овочевий салатик знаходились на столі, а значно більше страв, що змушує мене задуматись, а чи не сватання це насправді? Коли вона встигла все приготувати? Проте навіть під час споживання їжі мама спромоглась зіпсувати мені апетит, якого й так спочатку не було. Вона стільки запитань ставила Олексію, що з кожним наступним я все більше закипала. Яку він має спеціальність, ким працює, чи достатньо заробляє, чи самотній, чи мав дружину і дітей, чи хоче мати дітей, які в нього батьки, ким працюють і які чоловік має цілі в житті та ще багато чого. З кожним питанням я хотіла встряти головою в землю, як австралійський страус, щоб мене не було видно й чутно, як я стогну від небажання тут сидіти та знайомитися з цим чоловіком. От навіщо мені стільки інформації? Навіщо ця конкретика? Як їй ясно сказала, що мені подобається інший. Проте проблема в тому, що мамі знати цього недостатньо. Варто ще побачити його на власні очі.

Ще одна біда сталася тоді, коли сам Олексій почав дізнаватися про мене більше. Я відповідала стримано та казала лиш загальну інформацію, яку знають усі. Але мені набридло. Навіть моєму терпінню приходить кінець. Ну що ж, мама сама напросилася.

– Щиро дякую вам, любі, за вечерю, але я поїду вже додому. Мене чекає коханий, – встала з-за столу й миттєво відчула на собі всі три пари очей.

– Як? – все, що змогла запитати мама. – А я ж тут… – вона почала махати руками й дивитись на Олексія, певно відчуваючи себе не дуже зручно перед ним.

Ще б пак! Я так відчуваю себе цілий вечір.