Глава 5. Несподіваний сусід

Глава 5. Несподіваний сусід

Ксенія

Сказати, що два вихідних дні я провела, заглядаючи в телефон та мріючи набрати номер лікаря – це нічого не сказати. Я божеволіла, наскільки хотіла почути його голос, а зустріти – тим паче. Проте я брала себе в руки та активно заспокоювала по мірі надходження імпульсивного бажання. В мене є запис на прийом до нього у понеділок, отже, саме тоді я й побачу чоловіка. Інакше, як я поясню Володимиру Олександровичу, звідки в мене його особистий номер? Звісно, підставляти Вероніку мені не хотілося, сказати правду, що поцупила його номер – теж не варіант. А брехати, мовляв, взяла ваш номер десь в інтернеті, зовсім не хочеться. Починати стосунки з брехні – погана затія. Хоча які стосунки? Нам бодай би ближче познайомитись. Але я маю таке відчуття, ніби знаю чоловіка все життя. І та проблема, що в мене ніколи не складалися стосунки з протилежною статтю більше, ніж на кілька місяців, здається, криється саме в цьому. Я чекала саме того… свого по духу.

Зуб болів дуже сильно. Знеболюючі ліки приймала за рецептом, але діяли вони лиш на деякий час. Постійно сидіти на пігулках теж не хотілося б. В такі моменти знову поривалася подзвонити Володимиру Олександровичу, проте стримувалася волею думки, що він тоді за таку похибку спустить із Вероніки три шкури. Або ж із мене. Я не кажу, що він злий і дуже грізний. Але чоловік досить серйозний, суворий і дисциплінований. Це ж видно неозброєним оком. Його постава, вимова і тон голосу на мене позитивно сприяють. Так і хочеться його слухати та заслухатися.

Суботнього дня я працювала над додатковими та цікавими заняттями для моїх другокласників. Вони в мене такі милі та допитливі дітки, що іноді я не встигаю за ними. Тому завжди під рукою повинні бути якісь додаткові завдання для кожного уроку, щоб мала змогу ними скористатися в будь-який час. Поки працювала за ноутбуком, час пролетів дуже швидко. Як каже мама, так і молодість пролітає, а я все за шкільними уроками та з дітьми. Зрештою, я сама обрала для себе спеціальність і ще жодного разу не поскаржилася. Проте їй все не так. Вона вже швидше хоче побачити внуків. А де їх взяти, якщо я навіть чоловіка не маю? Іноді навіть жартувала при розмові з ненькою, що зроблю штучне заплідненні та народжу їй внука, якщо вона так сильно хоче. Проте мама таку думку не підтримує. Навіть за жарт не сприймає, що дуже погано.

Десь після обіду в неділю Мирослава витягнула мене з квартири до кав'ярні. Все-таки домоглася нашої зустрічі, а я не могла продовжувати відмовляти. У п’ятницю бігла до клініки, тож не мала часу з нею теревенити, а сьогодні вже просто не маю вибору. З дівчиною ми товаришуємо, хоч і не дуже близько. Я тісно дружила в школі лиш з Тамілою, але її зараз немає. Подруга поїхала шукати кращого життя в іншій країні. Тож зараз довіряю, хоч і не повною мірою, саме Мирославі.

Сидячи в кав'ярні та п’ючи каву, я слухала нарікання молодої дівчини на життя.

– Ксеніє, от скажи мені, як ти так можеш?

– Що саме? – відпила ковток кави та подивилася на товаришку.

– Як ти можеш жити без чоловіка і при цьому бути веселою, життєрадісною та щасливою?

– Славо, це дуже інтимне питання, – знітилася я, бо насправді відповіді не знала.

Я дійсно люблю життя та всі його прояви. Я ще молода, тож не бачу сенсу нарікати на життя й говорити, що буду щасливою лише з чоловіком. Хіба вже не щастя в тому, що можеш бачити світ різнокольоровим? Що можеш говорити, ходити, жити так, як заманеться? Деякі люди й цього не можуть.

– Та я ж не питаю про подробиці твого особистого життя. Просто поясни мені, в чому секрет? Може, я щось не так роблю? Чи не так поводжуся?

– Чесно кажучи, не знаю.

Тут її обличчя змінилося під дією сумних емоцій і я зрозуміла, що справа зовсім не в житті без чоловіка, а саме в одному конкретному чоловіку.

– Чекай, ти через Івана так переймаєшся? – запитала дівчину і вона подивилася на мене жалібним поглядом.

– Здається, так. Я не знаю, як мені його підкорити, якщо йому подобаєшся ти, – опустила голову вниз.

– Але він мені в цьому не зізнавався. Я не чула від нього жодних пропозицій про побачення чи освідчень у коханні, – спіймала колючий погляд дівчини. – Я до чого веду? До того, що ти, можливо, помиляєшся і в нього немає до мене жодних почуттів.

– Та я бачила його косі та зачаровані погляди на тебе, – відказала вона.

– Послухай. Іван не в моєму смаку і свого рішення я не зміню. Тож ще не вистачало, щоб я нажила ворога в твоєму обличчі.

– Та ні-ні. Не переймайся, – всміхнулася кутиками губ. – Я нічого до тебе не маю. Як в принципі й до Івана. Просто мені все ж цікаво: в чому причина твого задоволення життям?

– Хм… Славо, люби життя таким, яким воно є. Не нарікай на нього по мірі надходження маленьких невдач. Якщо зараз тобі нелегко, значить, доля готує для тебе певні завдання, які ти маєш з гордістю відстояти. Тобто, якщо сьогодні погано, завтра може бути набагато краще. А якщо ставитися до життя з постійними наріканнями, це «погано» може затягнутися, – я знизала плечима, а дівчина задумалася.

– Може, ти й маєш рацію?

– Звісно, маю рацію, – я відповіла в той час, коли в мене задзвонив телефон. Вибачаюсь перед дівчиною та відповідаю. – Алло. Так, мам.