Глава 3. Бездумний вчинок

Глава 3. Бездумний вчинок

Ксенія

Сьогоднішній ранок розпочався дуже сумбурно. Я ніяк не могла прокинутися, а тому уві сні переставляла звук будильника на кожні десять хвилин. Знаю, що це справа марна і виспатися за ті нещасні кілька хвилин не можна, а через такі прийомчики можна без настрою цілий день проходити, ніби ти й не спав цілу ніч. Проте я пізно лягла через нестерпний зубний біль. Ті знеболювальні, які приписав мені Володимир Олександрович абсолютно не допомагали. Я б сказала, що вони взагалі не допомагали. Що пила, що радіо слухала. А зуб як болів, так і болить. Після школи обов’язково треба навідатися знову до стоматолога. А ще непогано було б претензію пред’явити. Хоча не думаю, що насправді винен він. Може бути, що мені просто ліки не підходять.

Піднялася з ліжка та попленталася на кухню за чашкою гарячої кави. Може, хоч так прокинусь. Ох, і як же мені тепер сьогоднішні заняття проводити? В мене дітки другокласники, спокійні та допитливі, але з ними іноді буває так важко працювати, коли не висплюся, або без настрою йду на роботу. Як от сьогодні. Тож кава – це все, що мені зараз потрібно для бадьорості.

Випиваю свій гарячий напій, дивлячись на вранішній Київ, який уже починає метушитися. З багатоповерхівки люди здаються дрібними комашками, які бігають кожна у своєму напрямку. Задумуюсь на хвилину над буттям, а потім звертаю увагу на годинник і охаю. Я вже запізнююсь на роботу! Кілька хвилин на ванну кімнату й ще кілька на одягання. Ну, була б не я, якби зранку не запізнилася й не бігла б слідом за автобусом.

У школі чотири уроки проходять, як за клацанням пальця. Чи то мені вранішня кава допомогла, чи то мрія побачитися з лікарем, але я провела заняття за розкладом та ще й відпрацювала дві години на групі продовженого дня. Наша пані директорка вирішила, що мені замало своїх годин, а тому доповнила ще й групою. Я не скаржуся, а спокійно працюю. Зайва копійка не завадить. Все одно від батьків гроші не беру на прожиття. Я справляюся й сама. Нелегко тягнути і оренду квартири, й усе інше, але мені вистачає. Іноді навіть можна заощадити. Я ж не їм багато й різних витребеньок не потребую.

Закінчивши із заняттями в школі, біжу на автобус. Але по дорозі до виходу мене затримала моя приятелька, Мирослава Миколаївна.

– Ксеніє, поспішаєш? – запитала колега.

– Так, вибач. Ти щось хотіла? – обертаюся та стаю навпроти дівчини, з якою за два роки встигла подружитися.

– Та хотіла б трохи відпочити від навчального тижня і сходити десь кави випити.

– Вибач, але сьогодні не можу, – зціплюю губи в тонку лінію, виявляючи співчуття. – Я поспішаю до стоматолога.

Проте сама пригадую, чи записалася я до нього на сьогодні? Здається, що ні. Лікар сказав мені прийти через тиждень, а я вже наступного дня біжу.

– Шкода. А я хотіла з тобою поговорити про... Івана Олексійовича, – почала мені скиглити дівчина.

– Що з ним? – цікавлюся ніби ненароком.

Насправді мені не дуже цікаво, бо я вже на порозі додому. Дивлюсь на наручний годинник, а час сповіщає, що за п’ять хвилин буде громадський автобус. А ще ж треба дійти до зупинки.

– Та я ж тобі вже одного разу говорила, що він мені подобається, але жодних знаків чоловік не подає. Здається, він тобою захоплений.

– Вибач, я не маю часу про це говорити, – перепрошую в подруги та біжу до виходу зі школи.

Ще цього мені не вистачало! Розмовляти про Івана! Забагато честі! Пригадую, як він минулого разу, коли ми зібралися колективом на святі, трохи перебрав з алкоголем і почав розпускати до мене руки й примушувати до поцілунку. Після того випадку я почала його зневажати та взагалі обходити у школі десятою дорогою. Не люблю таких нахабних чоловіків. Я вже кілька разів йому повідомляла, що між нами нічого не може бути, проте хлопець не здається. Ну, що я можу зробити, якщо він не в моєму смаку? Він має трохи зайвої ваги й на кожній перерві поїдає солодощі та тістечка. А потім ходить із замурзаним ротом, поки йому хтось не скаже про це. Не уявляю, як він може подобатися Мирославі. Але, може, тут уже зіграло роль його IQ? Насправді чоловік розумний, бо спеціалізується на фізиці. Але він точно не мій типаж.

Біжу до зупинки та ледь встигаю на автобус. Залітаю в двері, які вже починають зачинятися, знаходжу місце та сідаю. Їхати хвилин двадцять. Саме час послухати аудіокнигу в навушниках. На читання залишається дуже мало часу, хоча з книгою теж люблю проводити час. Але в таких випадках, як їзда в громадському транспорті, слухати аудіо – найкращий варіант.

Доїжджаю до клініки та виходжу на зупинці. Біжу до стійки адміністратора запитати чи вільний зараз лікар. Проте мене спіткала біда.

– Доброго дня. Вероніко Вадимівно, – дивлюсь на її бейджик, – скажіть, будь ласка, Володимир Олександрович у себе?

– Доброго дня. Він уже поїхав додому десять хвилин тому.

– Що? Як?

– Вибачте, четверта година, – дівчина, не розуміючи, дивиться на мене. – Його робочий час закінчився.

– Ах, он воно що, – зітхаю. – А мені потрібен повторний прийом.

– Ви по запису? – дивиться у блокнот і шукає мій запис. – Як вас звати?

– Ксенія Коваленко. Але ні, я без запису.