Глава 2. Робота понад усе 

Глава 2. Робота понад усе 

Володимир

Відтоді, як Ксенія Станіславівна пішла з мого кабінету, я довго про неї думав, все міркував над її нескромним запитанням. Це ж треба, якою відкритою може бути дівчина й абсолютно не соромитися своїх бажань. Отже, я їй сподобався. Це однозначно. Але ж я не заводжу стосунків на роботі. Для мене відносини з пацієнтом, навіть на рівні дружби не припустимі. Тому й не дозволяю собі переходити на «ти» з пацієнтами. Тільки по імені та батькові. Не хочу впускати нікого зі знайомих у своє особисте життя. Я саме з цієї причини і не приймаю своїх друзів, щоб потім не говорили, що я по блату лікую. Але ця… весела дівчинка щось таки зачепила в мені. Я ще довго про неї згадував та думав, що б такого сталося, якби на її нескромне запитання я відповів «так». Але ні. Цього й бути не може. Я не самотній. І крапка.

Проте ця дивна, а головне, відкрита та щира дівчина скаламутила мені всю воду. Через неї я забув, що в мене ще один запис на сімнадцяту годину, а я вже зібрався додому. Трясця! Просив же Вероніку не ставити мені такі пізні записи.

– Вероніко Вадимівно, це останній ваш промах. Я вас просив, здається, і не одноразово.

– Вибачте, але жінка дуже просила записати її саме сьогодні. Плакала, що вже тиждень мучиться із зубами. Я не змогла встояти на купу її вмовлянь.

Дивлюсь на наручний годинник. За пів години сімнадцята, а до центру міста їхати хвилин двадцять і так само повертатися назад. Не встигну ніяк. Дідько!

– Зробімо так. Як тільки жінка прийде, скажіть, щоб почекала мене в приймальні. А я одразу, як повернусь, прийму її. І це ваша вина, якщо жінка буде довго чекати. Ваш промах. Ви ж знаєте, що після четвертої не треба мені ставити жодних записів.

– Вибачте, – винувато опустила очі.

– Добре. Скоро повернусь.

Я вийшов з клініки, швидким кроком дійшов до своєї машини й сів за кермо. Саме вже телефонує Тамара В’ячеславівна. Як вчасно! Дідько! Їду, їду!

– Алло, Володимире Олександровичу, Данило залишився один. Ви коли його заберете?

– Вже їду. За десять хвилин прибуду.

Відхилив виклик та натиснув педаль газу. Може, якщо швидше доїду, то й на прийом встигну. Не люблю, коли запізнююся чи коли мене довго чекають. Пунктуальність – це все в моїй роботі. Вона говорить про високий професіоналізм та дисциплінарність. А Вероніка завжди підкидає мені масла в вогонь. Вже навіть подумую, щоб змінити адміністратора.

Доїжджаю до дитячого садочка, а малий уже повністю зібраний та чекає на мене біля ігрового майданчика. Спокійно грається собі машинкою, в той час коли Тамара В’ячеславівна нервує.

– Тату! – побачив мене малий і біжить з радістю.

– Володимире Олександровичу, як так можна? Ви завжди Данила забираєте останнім, – висловлює мені свої претензії літня жінка. – Хіба не можна забирати сина на п'ятнадцять хвилин раніше? –  нервово дивиться на годинник.

– Вибачте. Але п'ятнадцять хвилин нічого не вирішують. Та й до того ж я працюю, – присідаю й обіймаю малого, який горнеться до мене.

– Я все розумію, але забирати свою дитину потрібно з четвертої до половини п’ятої. Інакше…

– Я зрозумів вас, зрозумів, – перебиваю виховательку.

Якби ще Вероніка це розуміла…

– Вибачте. Більше такого не повториться, – запевняю.

– Гаразд, – невдоволено буркнула.

Я попрощався з жінкою та взяв сина за руку. Посадив його на заднє сидіння та пристебнув. Сам сів за кермо й замість того, щоб їхати вже додому, повертаюсь до клініки.

– Як справи, синку? – дивлюсь у дзеркало заднього бачення на сина, що грається машинкою, яку я придбав йому на минулому тижні.

– Чудово. Сьогодні на обід була манна каша, – кривиться малий. – Тому я голодний, – скаржиться.

– Синку, але ж манну кашу треба їсти, бо не виростиш міцним і сильним.

– Таким, як ти?

– Ну, можливо, – всміхаюся.

Не скажу, що я не геть міцний. Ще в юності ходив до тренажерного залу. Але м’язи потрібно завжди тримати в формі. А за роботою та вихованням сина буває, що й на сон немає часу.

– Тату, я голодний. Що ми будемо сьогодні їсти на вечерю?

– Синку, я про це ще не думав, – дивлюсь на дорогу й впевнено маневрую, щоб встигнути до клініки. – Але зараз мені потрібно повернутися до клініки. Там на мене чекає одна пацієнтка. Я її швиденько прийму й поїдемо додому готувати вечерю, домовилися?

– Ну, добре, – відказав малий у своїй звичній манері, коли чимось незадоволений, і далі продовжив гратися машинкою.

Повернувся до клініки та взяв з собою малого. Не в машині ж його лишати. Вероніка начудила, тож нехай тепер і викручується.

Дивлюсь на годинник. П'ятнадцять хвилин на шосту. Таки запізнився, але я й не розраховував на те, що встигну. Знав же, що так буде. Проте сумління, що винен я, гризе зсередини.

Завів малого до приймальні та звернувся до Вероніки Вадимівни: