Глава 12. Після школи

У понеділок о 8:06 Марко написав:

Скільки він важить?

Я подивилася на телефон.

Потім на Сашка, який їв пластівці.

— Тато питає, скільки ти важиш.

— Чого?

— Хороше питання.

Я написала:

27 кг. 128 см. Навіщо? Відповідь прийшла:

Автокрісло. Я перечитала. Потім ще раз.

Дитина нижча за сто п’ятдесят сантиметрів має їхати з відповідною утримувальною системою. Я це знала.

Те, що Марко теж вирішив знати, чомусь вразило сильніше.

Через хвилину він надіслав фото темно-сірого бустера з направляючою ременя. І ще:

Інструкція 46 сторінок. Я вже ненавиджу виробника. Я:

Прочитай. Марко:

Саме це й роблю. Сашко зазирнув.

— Він реально читає інструкцію?

— Схоже.

— Ти ніколи не читаєш.

— Я читаю.

— Після того, як не виходить.

Зрадник.

* * *

Марко приїхав до школи о 13:50.

Сашка мали відпустити о 14:20.

Я знала час, бо він написав не мені. Сашкові.

Я вже на місці. Не виходь сам, чекаю біля входу після дзвінка. Сашко показав повідомлення.

— Він рано.

— Бачу.

— Чого?

— Не знаю.

Знала.

О 14:23 він написав:

Забрав. Документ перевірили. Їдемо додому. Через секунду:

Сашко каже написати «реально забрав».

Я засміялася посеред службового коридору. Олена підняла голову.

— Що?

— Нічого.

— Обличчя.

— Працюй.

Пізніше Марко розповів, що Сашко вийшов із дверей, побачив його й сказав:

— О, ти реально прийшов.

Не «привіт». Не «тату». Перевірка факту. Марко відповів:

— Прийшов.

І цього виявилося достатньо.

* * *

О 18:37 я відкрила двері квартири своїм ключем. Запахло пастою. Трохи перепеченою.

— Я вдома.

— Ми на кухні! — крикнув Сашко.

Я зайшла.

На столі лежав підручник математики.

Марко стояв біля плити.

Сашко креслив щось у зошиті.

— Що це?

— Вечеря, — сказав Марко.

— Я бачу.

— Тоді чого питаєш?

— Хочу знати, чи виживемо.

Сашко сказав:

— Він переварив.

— Я не переварив.

— Ти сам сказав «на хвилину довше».

— Це не означає переварив.

Я поставила сумку.

— Як школа?

— Нормально.

— Як дорога?

— Нормально.

— Як домашнє?

— Він не знав третю задачу.

Марко повернувся.

— Я знав. Я хотів, щоб ти сам знайшов.

— Дуже зручно.

Я засміялася.

На кухні все було майже як завжди.

Саме це було найдивніше.

— Мамо, папка з природознавства в тебе в спальні?

— На комоді.

Сашко встав.

— Марко не пішов.

Я не зрозуміла.

— Куди?

— У спальню.

Марко вимкнув плиту.

— Він сказав, що папка там. Я сказав, що без тебе не зайду.

Я подивилася.

— У тебе є ключ від квартири.

— Від дверей. Не від усього всередині.

Оце речення залишилося зі мною. Не ключ. Не доступ. Не право.

Я пішла й принесла папку сама.

* * *

За вечерею Сашко вирішив, що ми з Марком маємо розповісти, як жили разом.

— Недовго, — сказала я.

— Скільки?

— Кілька місяців.

— Де?

— У його квартирі.

Марко уточнив:

— Я її давно продав.

— Чого?

— Бо потім переїхав.