Глава 6. Дев'яносто дев'ять і ще трохи

До десятої ранку наш готель уже встиг провалити конфіденційність гостя, загубити валізу, двічі продати одну й ту саму тарілку сирників і поселити Генріха в номер, де тварин не мало бути взагалі.

Генріх був мопсом.

Із усіх учасників mock stay він працював найпереконливіше.

Я стояла біля reception і дивилася, як Олена намагається пояснити новій адміністраторці, що собака не може підписати реєстраційну картку.

— Я не просила його підписувати.

— Ви поклали перед ним ручку.

— Бо в мене руки зайняті.

— Чим?

Олена підняла Генріха.

— Гостем.

Адміністраторка розгубилася.

Генріх лизнув її в підборіддя.

Я поставила галочку навпроти PET POLICY — повторити з reception.

— Далі.

— А з ним що? — запитала дівчина.

— З ким?

— Із собакою.

— Обслуговуйте.

— Як?

— Як гостя, тільки кредитну картку попросіть у власниці.

Олена сказала:

— Він фінансово незалежний.

— Олено.

— Мовчу.

На іншому кінці лобі Марко сидів у кріслі й читав газету.

Справжню паперову газету.

Не знаю, де він її взяв.

За сценарієм «гість тридцять» приїхав надто рано, номер був не готовий, і reception мала запропонувати залишити багаж, скористатися рестораном або lounge і повідомити, щойно номер можна буде видати.

Дівчина на стійці зробила все правильно.

Навіть не впізнала його.

Це особливо мені сподобалося.

Марко сидів уже двадцять сім хвилин, пив воду й нічого не виправляв у власному готелі.

На двадцять восьмій хвилині не витримав.

Підійшов.

— Перепрошую, чи є приблизний час готовності номера?

Адміністраторка перевірила систему.

— Орієнтовно ще двадцять хвилин. Якщо номер буде готовий раніше, я одразу вам повідомлю.

— Добре. Дякую.

Він відійшов.

Побачив мене.

Я підняла великий палець.

Марко показав мені середній.

Низько.

Біля кишені.

Я написала в планшеті:

ГОСТЬ 30 — поведінка неприйнятна.

Він побачив.

Посміхнувся.

Я теж мало не посміхнулася.

І саме тоді задзвонив службовий телефон reception.

Сценарій двадцять дев'ять.

Я відійшла ближче.

Адміністраторка підняла слухавку.

— Добрий день, готель «Люмен», Анна. Чим можу допомогти?

Голос на іншому кінці я не чула.

Дівчина відкрила пошук.

— Так, пані Коваль у нас проживає…

Я заплющила очі.

От і все.

Одна фраза.

Не катастрофа.

Не пожежа.

Не вода зі стелі.

Але справжній гість, який не хоче, щоб хтось знав, де він ночує, щойно отримав би дуже поганий сюрприз.

Анна продовжила:

— Я можу з'єднати вас…

Я підійшла й тихо натиснула кнопку завершення дзвінка.

Вона зблідла.

— Що я…

— Нічого страшного. Для цього ми й тренуємося.

— Я сказала, що вона тут.

— Так.

— Боже.

— Не треба Бога. Треба процедура.

Анна дивилася на телефон.

— Я знала.

— Я теж знаю багато речей, які в потрібну секунду роблю неправильно.

Вона підняла очі.

— Що треба було сказати?

— Не підтверджувати й не заперечувати проживання людини. Запропонувати залишити повідомлення або діяти за затвердженою процедурою зв'язку. І ніякого номера кімнати, поверху, часу повернення.

— Зрозуміла.

— Повтори.

Вона повторила.

Повільно.

Я попросила ще раз.

Другий раз вийшло впевненіше.

— Добре. Через годину сценарій повторимо.

— Зі мною?

— Особливо з тобою.

Анна сумно кивнула.