Глава 4. Двадцять хвилин

У неділю о восьмій сорок дві я дізналася, що більше не підпорядковуюся Марку.

Новина прийшла електронною поштою.

Я стояла посеред 611-го номера з рулеткою в руці й читала лист удруге.

З метою усунення потенційного конфлікту інтересів…

Далі було багато юридичних слів.

Суть зводилася до простого.

Усі рішення щодо мого контракту, премій, оцінки роботи, продовження співпраці й будь-яких дисциплінарних питань відтепер проходили через регіонального директора керуючої компанії.

Без участі представників власника.

Окремим реченням:

Пан Марко Яровий не бере участі в кадрових чи компенсаційних рішеннях стосовно Марти Савчук.

Я дочитала.

Підняла голову.

Сашко-технік стояв біля вікна й тримав інший кінець рулетки.

— Скільки?

Я забула, що ми робили.

— Що?

— Від стіни до столу.

— А.

Подивилася.

— Сто сімнадцять.

Він записав.

— Мало?

— Нормально.

— Ви дивно сказали.

— У мене пошта.

Сашко кивнув так, наче це все пояснювало.

Можливо, для дорослого життя пояснювало.

У номері 611 ми перевіряли, чи реально протиснути валізу між письмовим столом і ліжком, не вдарившись стегном об декоративний кут, який дизайнер називав «архітектурним акцентом».

Я називала його синцем.

— Спробуй із валізою.

Сашко взяв великий чорний чемодан, який ми спеціально тягали по номерах.

Пройшов.

На повороті зачепив стіл.

— Ще раз.

— Я вже зачепив.

— Гість теж зачепить.

— То навіщо ще раз?

— Хочу зрозуміти, ти незграбний чи меблі стоять погано.

— А.

Він повторив.

Знову зачепив.

— Меблі, — сказала я.

— Дякую.

Телефон завібрував.

Не пошта.

Повідомлення від Марка.

Ти вже бачила лист?

Я подивилася на екран.

Потім набрала:

Так.

Через кілька секунд:

Є заперечення?

Були.

Я ще не знала які.

Навіщо?

Відповідь прийшла майже одразу.

Бо я власник. Ти керуєш операційною підготовкою. У нас є особиста історія. Цього достатньо.

Я перечитала.

Написала:

У нас немає стосунків.

Три крапки.

Я знаю.

Ще одне.

Але люди навколо не зобов'язані вірити, що я ніколи не використаю своє становище.

Я сіла на край ліжка.

Сашко-технік удавав, що дуже зайнятий рулеткою.

Ти вже комусь щось розповів?

Цього разу Марко відповідав довше.

Юристу сказав, що ми були у стосунках багато років тому. Про Сашка — ні. Це не їхня справа.

Я видихнула.

Чомусь саме від цього речення.

Добре.

Я вже збиралася прибрати телефон.

Прийшло:

І якщо колись між нами щось зміниться, це теж не дасть мені права вирішувати, скільки ти заробляєш або чи працюєш тут.

Я дивилася.

Довше, ніж потрібно.

Потім заблокувала екран.

— Марто Олегівно.

— Що?

Сашко стояв із валізою.

— Ви зараз усміхнулися?

— Ні.

— А.

— Сашко.

— Мовчу.

— Переставляємо стіл на сім сантиметрів.

— Це покарання?

— За наклеп.

О десятій тридцять ми проводили перший тест маршруту гостя.

Без гостей.

Я змусила начальників відділів самих пройти весь шлях від вхідних дверей до номера з валізою.

Начальник служби безпеки грав людину, яка приїхала на таксі.

Шеф — гостя з раннім заселенням.

Олена отримала роль жінки з дворічною дитиною й складним візком.