Глава 3. Не називай його татом

У суботу о дев’ятій ранку на столі конференц-залу лежали тридцять білих конвертів.

На кожному — номер.

У кожному — маленька проблема, яку ми збиралися добровільно створити власному готелю.

Я відкрила перший.

ГОСТЬ 04

Прибуття о 13:20.
Офіційний check-in — з 15:00.
Номер ще не готовий.
Гість поспішає на зустріч і дуже незадоволений.

Нормально.

Другий.

ГОСТЬ 11

Бронювання на двох. Приїжджає один. Просить не називати ім’я другого гостя телефоном і не повідомляти номер кімнати стороннім.

Я відклала його в окрему стопку.

— Це залишаємо.

Олена підняла голову від ноутбука.

— А що ти збиралася прибрати?

— Те, де гість просить покоївку знайти каблучку, яку сам сховав під матрацом.

— Чому?

— Бо після цього ми перевіримо не сервіс, а швидкість виклику служби безпеки.

— Теж корисно.

— Ні. Корисно перевірити, чи покоївка знає процедуру lost and found. Не корисно влаштовувати їй кримінальну драму без попередження.

Я відкрила наступний конверт.

ГОСТЬ 17

Алергія на горіхи. Замовлення десерту в номер.

— Оце теж переробляємо.

Шеф сидів навпроти.

— Чому?

— Ніяких справжніх алергенів у симуляції.

— Там і не буде.

— Написати це великими літерами.

Він дописав ручкою:

НЕ ДАВАТИ ГОСТЮ ЇЖУ З АЛЕРГЕНОМ. ПЕРЕВІРЯЄМО КОМУНІКАЦІЮ.

— Так краще?

— Значно.

— А якщо персонал усе зробить правильно?

— Тоді в нас буде нудний день і прекрасний результат.

Олена фиркнула.

— Ти єдина людина, яка може мріяти про нудний день за тридцять днів до відкриття.

— Двадцять сім.

— Що?

— Уже двадцять сім.

Я перевернула картку на столі.

27 DAYS TO OPENING.

Хтось учора ввечері замінив двадцять вісім.

Мені не подобалася ця людина.

Двері відчинилися о дев’ятій сім.

Марко зайшов без супроводу.

Я подивилася на годинник.

Він помітив.

— Запізнився.

— На сім хвилин.

— Я вмію рахувати.

— Знаю.

Олена миттєво втупилася в ноутбук.

Шеф почав дуже зацікавлено читати одну й ту саму картку.

Марко сів не на чолі столу.

Збоку.

Через два місця від мене.

Я не знала, випадковість це чи ні.

Не збиралася питати.

Виглядав він так, ніби ранок уже встиг йому не сподобатися. Темна футболка під піджаком замість сорочки, волосся ще трохи вологе. У руці паперовий стаканчик кави.

На згині ліктя — маленький квадрат пластиру.

Я подивилася на нього.

Потім на Марка.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він тихо.

— Я нічого не думаю.

— Здавав кров.

— Я не питала.

— Я знаю.

Олена друкувала щось із такою швидкістю, ніби від цього залежала її зарплата.

Можливо, лист подрузі.

Я відкрила двадцять перший конверт.

— Продовжуємо.

Марко поклав телефон екраном до столу.

— Що вже є?

— Тридцять тестових гостей. Дванадцять номерів. Заїзд хвилями, щоб не перетворити reception на цирк. Частина сценаріїв починається ще до прибуття — бронювання, телефонний дзвінок, special request.

— Чому тільки дванадцять номерів?

— Бо це перший dry run. Я хочу бачити ланцюг помилки, а не просто кількість помилок.

Він кивнув.

— Добре.

Я не чекала суперечки.

Все одно трохи розчарувалася.

— Хто буде гостями? — запитав він.

Олена відкрила список.

— Люди з офісу інвестора, частина підрядників, знайомі керівників відділів.

— Ні журналістів?

Директор з продажів підняла руку.

— Я хотіла запросити двох блогерів. Без публікацій до відкриття. Просто як тестових гостей.