Глава 2. Ти знав

До першої години дня я встигла зробити три речі.

Зняти дванадцять номерів із готовності.

Знайти дев’яту картку, яка відкривала весь сьомий поверх.

І жодного разу не залишитися з Марком наодинці.

Останнє вимагало найбільше зусиль.

Дев’ята картка знайшлася в кишені дизайнерки, яка щиро не розуміла, чому навколо неї зібралися начальник служби безпеки, інженер замків і Сашко з таким обличчям, ніби вона винесла з готелю сейф.

— Я нею тільки світло перевіряла, — сказала вона.

— У скількох номерах? — запитала я.

— Не пам’ятаю.

Начальник безпеки заплющив очі.

— Приблизно.

— Ну… може, в шести.

— Яких?

— Марто, я дизайнер. Я дивлюся на світло, а не на цифри на дверях.

— Від сьогодні дивіться і на цифри.

Ми заблокували всі дев’ять карток, стерли стару групу доступу й почали перевіряти журнали замків. Нічого страшного не сталося. Ніхто не заходив туди, куди не мав права.

Це було добре.

Погано було те, що подібна помилка взагалі дожила до зелених наклейок ROOM READY.

Я сиділа в маленькому службовому офісі за рецепцією й переводила номери 825–827 та весь підозрілий блок сьомого поверху в OUT OF ORDER.

На екрані один за одним зникали номери.

Сімсот дев’ятий я залишила.

Потім подумала й теж прибрала.

— За що дев’ятий? — запитала Олена, заглядаючи мені через плече.

— У ванній двері труться об плитку.

— Вони зачиняються.

— Поки що.

— Ти зла.

— Я професійна.

— Сьогодні це одне й те саме.

Я натиснула «Save».

— Ти щось хотіла?

Олена закрила двері.

Не дуже хороший знак.

Фінансова директорка рідко закривала двері. У неї була теорія, що люди, які працюють із грошима, повинні бачити вихід.

— Нас о другій збирають у конференц-залі.

— Хто?

— Яровий.

Я не відразу відповіла.

— Який?

Олена дивилася на мене секунд п’ять.

— Ти серйозно?

— У них може бути великий рід.

— Той Яровий, якого ти бачила без штанів.

Я повільно повернулася до неї.

— Ти стояла за три метри.

— І маю слух.

— Забудь.

— Уже.

Вона сіла на край сусіднього столу.

— Хто він?

— Новий власник.

— Марто.

— Що?

— Я питаю не посаду.

Я відкрила список дефектів восьмого поверху.

— Колишній.

— Це я зрозуміла.

— Тоді навіщо питаєш?

— Наскільки колишній?

— Максимально.

— Я не знала, що в колишніх є шкала.

— Є. На одному кінці люди, з якими можна випадково зустрітися в супермаркеті. На іншому — люди, через яких ти змінювала номер телефону.

Олена перестала усміхатися.

— Він щось тобі зробив?

— Ні.

— Ти зараз відповіла занадто швидко.

— Не починай.

— Не буду.

Вона й справді замовкла.

За це я її любила.

Ненадовго.

— Він батько Сашка?

Я натиснула не ту клітинку.

Номер 812 раптом став Dirty.

Я повернула статус назад.

— Так.

Олена видихнула.

— Він знає?

— Що в мене є син — уже знає.

— Я не про це.

— Я теж.

— Марто…

— Олено.

Вона підняла обидві руки.

— Мовчу.

Телефон на столі завібрував.

Повідомлення від мами.

Ти точно о пів на сьому?

Я набрала:

Точно.

Олена прочитала догори ногами.

— Третє «точно» за сьогодні?

— Друге.

— Брехуха.