Глава 1. Двадцять вісім днів

Вода полилася зі стелі рівно через сім хвилин після того, як виконроб урочисто повідомив мені, що восьмий поверх готовий.

Я подивилася спочатку на нього, потім на мокру пляму над ліжком у номері 817.

— Олександре Петровичу.

— Це конденсат.

— Зі стелі?

— Буває.

— У липні?

Він насупився. За останні два тижні я вже вивчила цей вираз. Він означав: жінка з планшетом знову причепилася до речей, на які нормальний замовник заплющив би очі, підписав акт і поїхав обідати.

Я поставила планшет на письмовий стіл.

— Ідемо нагору.

— Марто Олегівно, там уже прибрано.

— Чудово. Значить, взуття витирати не доведеться.

Ми піднялися в 827-й.

На дверях висіла зелена наклейка ROOM READY.

Їх учора наклеїли на двадцять шість номерів. До обіду я зняла одинадцять.

Покоївка Інна, яка йшла за нами з пачкою рушників, мовчки підчепила зелену наклейку нігтем і поклала собі в кишеню.

— Навіщо? — запитав виконроб.

— Колекціоную, — сказала вона. — До відкриття альбом зроблю.

Я кашлянула, щоб не засміятися.

Олександр Петрович зробив вигляд, що не почув.

У 827-му пахло новим деревом, мийним засобом і тією особливою будівельною чистотою, коли на перший погляд усе блищить, а потім проводиш пальцем під тумбою й знаходиш там пів кілограма цементного пилу.

Я зайшла у ванну.

Душ був сухий.

— Бачите? — Олександр Петрович розвів руками. — Я ж кажу. Конденсат.

Вода крапнула мені на плече.

Я підняла голову.

Не зі стелі.

З дверної коробки.

— Інно, будь ласка, відкрийте душ.

— На повну?

— На повну.

Виконроб зітхнув.

— Ви зараз самі заллєте номер.

— Якщо душ у готельному номері не можна відкрити на повну, треба написати це в описі номера. «Панорамний вид на місто, king-size bed, користуватися водою обережно».

Інна повернула змішувач.

Вода шумно вдарила в скляну стінку.

Ми чекали.

Десять секунд.

П’ятнадцять.

Двадцять.

Тоненька цівка поповзла до порога.

Олександр Петрович нахилився.

— Герметик.

— Ні.

— Герметик підправимо.

Я присіла й торкнулася пальцями мокрої плитки біля дверей.

— Ухил.

Він помовчав.

Інна теж присіла поруч зі мною.

— Вона сюди вся йде, — сказала вона.

— Саме так.

Вода вже збиралася біля порога. Ще хвилина — і потекла б у кімнату.

Саме під цією ділянкою був 817-й.

Я піднялася.

— Знімаємо статус готовності з 827-го, 826-го, 825-го і всіх номерів по цій шахті. Перевіряємо кожну душову окремо.

— Чотири номери через одну плитку?

— Через воду над ліжком.

— Ми не можемо зараз розбирати підлогу.

— А після відкриття зможемо?

Він подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому особисто переселитися в душову.

У кишені завібрував телефон.

Я не дістала його.

— У нас двадцять вісім днів до відкриття, — сказав Олександр Петрович. — Якщо ви будете завертати кожен номер через дрібниці…

— Вода в ліжку гостя — не дрібниця.

— Її ще немає в ліжку гостя.

— Тому що гостя ще немає.

Інна тихо сказала:

— Логічно.

Я кинула на неї погляд.

Вона невинно поправила рушники.

У дверях з’явився Сашко з технічної служби. Йому було двадцять три, він працював третій тиждень і ще не навчився тієї готельної манери, коли катастрофу повідомляють голосом людини, яка запрошує на сніданок.

— Марто Олегівно.

— Що?

— Не лякайтеся.

— Сашко, якщо ти починаєш зі слів «не лякайтеся», я вже лякаюся.

— У нас двері на сьомому.

Я заплющила очі.

— Що з ними?

— Відкриваються.

— Це зазвичай плюс.

— Усі.

Я відкрила очі.

— Що означає «усі»?