Розділ 37

Макар

Це був звичайний робочий день. Я, як завжди, перебував в офісі, займався поточними справами, проводив зустрічі та відповідав на дзвінки. Між усім цим не забував телефонувати Лізі й нагадувати їй, щоб вона не засиджувалася за ноутбуком і вчасно відпочивала.

Сьогодні в неї було зовсім небагато роботи — лише десять фотографій на ретуш. Вона впоралася з ними приблизно за дві години, тож решту часу відпочивала. Принаймні так вона мені сказала, і я їй повірити.

Але, як з'ясувалося, довго відпочивати Ліза не збиралася.

Трохи пізніше на телефон почали надходити повідомлення від неї. Спочатку одне фото дитячого одягу, потім друге, третє. За кожним фото було коротке запитання:
«Як тобі?»
«А яке краще?»

Я відкрив повідомлення й почав розглядати маленькі речі. Від самого вигляду цих крихітних костюмчиків на обличчі з'явилася усмішка.

Я: Воно все мімішне, купляй усе.

Ліза: Ну, Макар, яке все? Мені що, увесь одяг купити?

Я: Ну, мені весь одяг, який ти скидала, подобається.

У відповідь отримав кілька стікерів із поцілунками. Я усміхнувся й відклав телефон, але ненадовго.

Приблизно за десять хвилин прийшло ще одне повідомлення. Цього разу Ліза надіслала три варіанти дитячих комплектів.

Ліза: Це на виписку з пологового. Який краще?

Я уважно роздивився кожен варіант. Вибрати було непросто, адже всі три виглядали чудово.

Я: Це важко обрати, але я думаю, другий.

Ліза: Я теж так думаю.

Я: Тоді замовляй.

Ліза: Я тобі зараз скину фото того, що буду замовляти.

Я: Чекаю.

За кілька секунд телефон знову завібрував. Я відкрив фотографії й почав розглядати все, що Ліза обрала для наших донечок.

Першим був той самий комплект на виписку, який ми вибрали. Молочного кольору, виготовлений із м'якої плюшевої тканини. Маленький комбінезон із капюшоном, прикрашеним милими вушками, із закритими ручками та ніжками. Поруч — утеплений конверт із красивою об'ємною стьобаною фактурою у вигляді вертикальних складок. По краях він був оздоблений маленькими білими помпонами, а зверху посередині красувався великий білий декоративний бант.

Перегорнув наступне фото.

Там були дитячі чоловічки: без капюшонів, із капюшонами та з маленькими шапочками. Далі в'язаний костюмчик, кофтинка з капюшоном і штанці, боді з повзунками. Окремо Ліза підібрала шкарпетки з маленькими бантиками та шкарпетки із зайчиками, царапки, різноманітні шапочки, чепчики на зав'язках, тоненькі трикотажні шапочки, а також моделі з вушками й бантиками.

На інших фотографіях були махрові рушники-куточки з капюшонами та мордочками зайчиків, набір пелюшок і навіть іменний тримач для пустушки з гризунком.

Я переглядав усе це й мимоволі усміхався. Речей було чимало, але кожна з них здавалася особливою. Я уявляв, як одягатиму наших дівчаток у ці маленькі костюмчики, як поправлятиму їм шапочки, застібатиму комбінезони й намагатимуся не розбудити, коли братиму на руки.

Я вирішив не обмежуватися повідомленнями й набрав Лізу.

За кілька гудків вона відповіла.

— Макарчику, ну як тобі? — одразу запитала вона.

— Дуже гарний, кошеня. Замовляй.

— Вже замовила.

Я здивовано підняв брови й відкрив банківський застосунок.

— А чому мені не прийшло повідомлення про списання грошей? Мабуть, програма заглючила.

— Я за свої купила, — спокійно відповіла Ліза.

— Лізо, ми ж домовлялися. Ті гроші, які ти заробляєш, ти витрачаєш на себе. А мої гроші бери на все, що тобі потрібно.

— Макаре, ну я просто не знаю, на що їх витрачати. Ти мені все купуєш, тому я й вирішила сама дещо придбати.

— І скільки заплатила?

— Дванадцять тисяч вісімсот тридцять гривень.

Я відкрив її картку в застосунку й одразу переказав п'ятнадцять тисяч гривень.

— Макаре! — почув її здивований голос. — Ну навіщо?

— Це твої гроші, Лізо.

— Але я ж…

— Я знаю, що ти соромишся користуватися карткою, яку я тобі дав. Але чому? — перебив я її, намагаючись говорити спокійно. — Ліз, я ж бачу, що ти практично нічого з неї не купуєш.

— Макаре, я не…

— Послухай мене, — м'яко сказав я. — Запам'ятай одну річ: це наші гроші. Не мої, а наші. Ти моя дружина, ми сім'я. І я хочу, щоб ти почувалася вільно й не думала щоразу, чи можеш дозволити собі щось купити.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Добре, — нарешті відповіла вона.

— От і домовилися.

Я усміхнувся, глянув на годинник і зрозумів, що робочий день уже добігав кінця.

— Я скоро виїжджатиму додому. Що тобі купити? Чого б хотілося?

— М-м-м… — замислено протягнула Ліза. — Я б хотіла шоколадне морозиво, трюфель, виноградовий сік… Ну і ще щось солоденьке. Не знаю. О! І ще грибний попкорн.

Я на секунду замовк, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув.

— Солодке і грибний попкорн?

— Так! Я хочу морозиво з цим попкорном. М-м-м-м! — захоплено промовила вона.

Я не втримався від сміху.

— Тобто ти плануєш їсти шоколадне морозиво з грибним попкорном?

— Так, Макар! Це ж смачно!

— Навіть не сумніваюся, зай, — сказав я, продовжуючи усміхатися. — Добре, куплю все.

— Дякую!

— Може, ще щось?

— Ні, поки все.

— Точно?

— Так, усе. Давай, у мене тут серіал на паузі, причому на найцікавішому моменті!

Я засміявся.

— Добре, не буду відволікати від таких важливих справ.