Розділ 36

Ліза

Ми ще довго сиділи, спостерігаючи за снігом. Макар подарував мені стільки емоцій, що я навіть не знала, як передати словами все, що відчувала. Усе було таким красивим, затишним і романтичним.

До парку ми так і не пішли. Вирішили залишити прогулянку на інший раз, адже зараз нам зовсім не хотілося кудись поспішати.

Я лежала в Макара на грудях і малювала пальцем невеликі візерунки на його долоні. Він ніжно гладив мене по волоссю, а іноді нахилявся й цілував у чоло.

І саме в цю мить я згадала про те, про що хотіла з ним поговорити.

— Макарчику?

— М-м-м? — озвався він, не припиняючи гладити мене по голові.

— Я тут дещо подумала…

Він трохи підняв голову й подивився на мене.

— І що ж придумала моя дівчинка?

Я підвелася, зручніше вмостилася поруч і повернулася до нього обличчям.

— Я ж раніше працювала фотографом. Умію фотографувати, обробляти фотографії, працювати з різними програмами. І я подумала, що хотіла б знову цим займатися.

Макар уважно слухав, не перебиваючи.

— Я можу працювати вдома, — поспішила додати я, одразу наголошуючи на цьому. — Мені нікуди не потрібно буде їхати, сидітиму за ноутбуком і спокійно оброблятиму фотографії.

Зможу сама обирати, коли працювати, а коли відпочивати.

Він на кілька секунд замислився, а тоді запитав:

— Лізо, ти впевнена? Тобі зараз потрібно відпочивати. Я не хочу, щоб ти почала перевтомлюватися, нервувати чи сидіти за роботою до ночі.

Я розуміла його хвилювання. Макар завжди намагався оберігати мене, іноді навіть більше, ніж потрібно. Але мені справді хотілося повернутися до улюбленої справи.

— Я знаю, коханий. І я дуже ціную те, що ти про нас дбаєш. Але послухай мене, будь ласка. Я цілими днями сиджу сама у квартирі. Ти на роботі, а я ходжу з кімнати в кімнату й уже скоро почну зі стінами розмовляти! — я театрально зітхнула. — Мені нудно, Макарчику. Дуже нудно.

Я взяла його за руку й переплела наші пальці.

— Я ж не збираюся працювати цілими днями без перерви. Це не офіс, де потрібно сидіти з ранку до вечора. Робота плаваюча: сьогодні можу обробити кілька фотографій, завтра взяти менше замовлень, а якщо втомлюся — просто закрию ноутбук. Я хочу займатися тим, що мені подобається, і водночас бути вдома.

Макар подивився на мене уважно, наче намагався зрозуміти, наскільки серйозно я все обміркувала.

— Добре, кошеня. Я не проти. Якщо ти справді цього хочеш, то спробуй. Але пообіцяй мені одну річ.

Я відразу повернулася до нього.

— Яку?

— Якщо відчуєш втому, почне боліти спина або просто не буде настрою працювати, ти відкладаєш усе й відпочиваєш. Без «ще п'ять хвилин», без «я тільки дороблю це замовлення». Зрозуміла?

Я усміхнулася й обійняла його за шию.

— Обіцяю!

— І не забувай про перерви.

— Добре.

Я нахилилася й ніжно поцілувала його. Макар відповів на поцілунок, а коли я відсторонилася, усміхнувся й торкнувся кінчиком носа мого носа.

— Ось тепер я задоволений.

Я вже хотіла знову вмоститися в його обіймах, але раптом згадала ще дещо.

— Ой, іще одне запитання!

Я трохи зніяковіла, але все-таки запитала:

— А можна я братиму твій ноутбук? У мене ж зараз немає свого, а для обробки фотографій він цілком підійде.

Макар здивовано подивився на мене.

— Лізок, ти серйозно зараз питаєш у мене дозволу взяти ноутбук?

— Ну так. Це ж твоя річ.

Він похитав головою й лагідно провів пальцями по моїй щоці.

— Ліз, ти можеш брати його коли завгодно. Тобі взагалі не потрібно питати в мене дозволу на такі дрібниці. Хочеш працювати на ньому — працюй. Якщо знадобиться щось іще для роботи, скажеш мені, і ми все вирішимо.

Я відчула, як усередині розливається тепло. Здавалося б, така дрібниця, але мені було неймовірно приємно від того, як легко він підтримав мене.

— Дякую, мій найкращий Макарончик! — радісно вигукнула я й поцілувала його в щоку
Макар завмер.

А потім повільно повернув до мене голову.

— Хто?

Я невинно кліпнула очима.

— Макарончик.

Він кілька секунд дивився на мене, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, але зрештою не витримав і розсміявся.

— Макарончик? Лізо, ти зараз серйозно?

— Тааак! — я теж почала сміятися. — Мій Макарончик!

Він удавано замислився, а тоді притягнув мене ближче й поцілував у кінчик носа.

Я голосно засміялася й сховала обличчя в нього на грудях.

— Ну ти ж мій найсолодший Макарончик!

— О, то я ще й солодкий?

— Найсолодший!

— Тоді, мабуть, мені варто триматися від тебе подалі, бо ти мене з’їси.

Він усміхнувся й міцніше обійняв мене, а потім накрив нашу долонями мою руку, що лежала на животику.

— Домовилися, моє найбільше щастя.

Я відчула, як щоки знову починають палати, й тихенько прошепотіла:

— Я тебе люблю, Макарчику.

— А я тебе, моя Лізуня. Більше, ніж ти можеш собі уявити.

Я знову вмостилася в його обіймах. За прозорим куполом продовжував падати сніг, а тепле світло гірлянди відбивалося у вікнах нічного міста.

І тепер я думала не лише про цей казковий вечір, а й про те, що чекало на мене попереду. На мене знову чекала улюблена справа, нові фотографії, цікаві замовлення й можливість займатися тим, що я люблю, не виходячи з дому.

А найкраще було те, що поруч був Макар — мій чоловік, моя підтримка й мій найсолодший Макарончик, який навіть не уявляв, скільки разів я ще називатиму його цим ім’ям.