Розділ 35

Макар

Сьогодні перший день зими. І це виправдано навіть не числом у календарі, а тим, що за вікном нарешті йде сніг. Такий лапатий, красивий, справжній зимовий сніг. Уже по обіді його насипало чимало. Дороги постійно чистять, але він усе йде та йде, вкриваючи землю новим білим шаром.

Усе це я спостерігаю з вікна свого кабінету. Чесно кажучи, давно хотілося справжньої зими, щоб сніг лежав під ногами, дерева були вкриті білою ковдрою, а ввечері можна було гуляти містом і насолоджуватися цією красою.

Саме тому на сьогоднішній вечір я організував побачення для нас із Лізою. Вона поки нічого не знає, і я сподіваюся, що їй сподобається мій сюрприз.

Удень я заборонив їй виходити на вулицю, адже снігу було багато, а під ним могла ховатися ожеледиця. Знаючи свою дружину, я чудово розумів, що вона може захотіти прогулятися, щойно побачить сніг. Але ризикувати її здоров'ям і здоров'ям наших дівчаток я не збирався.

Тепер роботу було закінчено, тож я зібрав речі, одягнувся й попрямував до машини. Хотів якнайшвидше забрати свою кохану, а потім відвезти її в одне особливе місце.

Сівши за кермо, я знайшов її контакт і зателефонував. За кілька гудків Ліза відповіла.

— Ліз, ти як?

— Та нормально. Ти ще на роботі? Мені нууудно-о-о, — протягнула вона останнє слово таким жалібним голосом, що я мимоволі усміхнувся.

Моя дівчинка зовсім не вміла сидіти без діла. Особливо тепер, коли через вагітність я постійно нагадував їй відпочивати.

— Я вже зараз їду, тож збирайся. Одягайся тепло, щоб не замерзла.

— А, усе, давай, я побігла збиратися! — почулося у слухавці, а за мить я почув якийсь рух, наче вона вже підвелася з дивана.

— Побігла? — перепитав я здивовано.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Ну, у моєму випадку пішла, — виправилася Ліза.

Я засміявся.

— От і правильно.

— Макаре!

— Добре, сонце. Скоро буду.

Я завершив дзвінок, усміхаючись сам до себе.

Завів машину й рушив додому.

За вікном продовжував падати сніг, великі білі пластівці кружляли в повітрі й осідали на дорозі. Я увімкнув пічку, зробив музику тихішою й подумки ще раз перевірив, чи все готово до нашого вечора.

Невдовзі я приїхав додому й швидко піднявся до квартири. Ліза вже була майже повністю зібрана залишалося лише одягнути куртку та взутися.

— Макар, може, перекусиш, а тоді підемо? — запитала вона, коли я зайшов.

— Та ні, давай потім.

— Ну добре, — протягнула вона, але сперечатися не стала.

Ліза швидко одягнула куртку, застебнула її, взулася, і ми нарешті вийшли з квартири. На вулиці сніг продовжував сипати великими пухнастими пластівцями. Вони осідали на її темному волоссям, плечах і віях. Я одразу поправив їй шарф, сховавши шию від холодного вітру.

— Тепло? — запитав я.

— Так, татку, — усміхнулася вона й узяла мене під руку.

Я тихо засміявся.

Я поцілував її в чоло, і ми підійшли до машини. Ліза зупинилася біля пасажирських дверцят і здивовано подивилася на мене.

— Макар, а ми хіба не гуляти зібралися?

— Зібралися, — спокійно відповів я, відчиняючи їй двері. — Але спочатку трохи поїдемо.

— Куди?

— Побачиш.

Вона похитала головою, але все-таки сіла в машину. Я обережно зачинив дверцята, обійшов автомобіль і вмостився за кермом.

Дороги були засніжені, тому я їхав повільно, не поспішаючи. Ліза сиділа поруч, роздивлялася вулиці, вкриті білим снігом, і час від часу поверталася до мене з новими запитаннями. Я лише загадково усміхався, чим, здається, дратував її ще більше.

Коли ми нарешті приїхали, перед нами відкрився зимовий парк. Навколо було чимало людей: хтось гуляв із дітьми, хтось фотографувався серед засніжених дерев, а хтось просто насолоджувався першим справжнім зимовим вечором.

Ліза відразу потягнулася до дверцят.

— Ой, дивись, скільки снігу! Макар, ходімо швидше!

— Нам спочатку треба зайти ось сюди. Мені потрібно забрати документи, а потім уже підемо гуляти.

Я кивнув у бік високої будівлі неподалік.

Ми вийшли з машини. Я обійшов її й подав Лізі руку, допомагаючи обережно ступити на засніжену доріжку. Вона міцно трималася за мене, а я весь час стежив, щоб вона не послизнулася.

Усередині будівлі було тихо й тепло. Ми зайшли до ліфта, і я натиснув кнопку останнього поверху. Двері ліфта відчинилися. Ми вийшли, пройшли коротким коридором і піднялися сходами ще на один рівень. Я відчинив двері на дах і пропустив Лізу вперед.

І саме в ту мить вона завмерла.

Перед нами розкинувся дах, укритий свіжим, пухким снігом. Просто посеред нього стояла велика прозора купольна альтанка, крізь стіни якої можна було бачити все навколо. По її контуру м'яко світилися теплі золотисті вогники, відбиваючись у скляних поверхнях і сніжинках, що падали з неба. Усередині виднілися невеликі джерела теплого світла.

А за прозорим куполом місто лежало перед нами, наче на долоні. Вулиці світилися ліхтарями, вікна будинків мерехтіли теплими вогниками, а над усім цим повільно кружляв лапатий сніг. Здавалося, ніби ми опинилися десь далеко від звичайного світу, у власній маленькій зимовій казці.

— Вааааау… — тихо видихнула Ліза.

Вона зробила кілька кроків уперед, не відриваючи погляду від купола.

— Макар, як тут гарно…

У її голосі було стільки щирого захоплення. Я дивився лише на неї — на її широко розплющені очі, на усмішку, яка повільно з'являлася на обличчі, на те, як вона милувалася кожною дрібницею.