Розділ 33

Макар

— З дівчатками все добре.

Я дивився на екран і тішився. Вони вже так підросли. Сьогодні було планове УЗД, і я, звісно, не міг його пропустити.

Я тримав Лізу за руку і не відводив погляду від екрана. Лікар по черзі оглядала кожну з наших дівчаток: перевіряла їхнє серцебиття, рухи, розміри, дивилася, як вони ростуть і розвиваються. На екрані було видно їхні маленькі тіла, ручки й ніжки. Одна з дівчаток навіть активно рухалася, ніби не хотіла спокійно лежати під час обстеження.

— Ось тут у нас одна донечка, — показала лікарка на екран. — Серцебиття хороше, розвиток відповідає терміну.

Потім вона перейшла до другої.

— А ось і друга. Теж усе добре. Дівчатка ростуть відповідно до терміну, відхилень я не бачу.

Я відчув, як Ліза сильніше стиснула мою руку.

— Дивись, Макаре, — тихо сказала вона. — Вони вже такі великі.

— Ага, — усміхнувся я. — Скоро ми їх побачимо вже не на екрані.

Від цієї думки я навіть на мить розгубився. Ще зовсім недавно ми тільки дізналися, що станемо батьками, а тепер уже сиділи на УЗД і дивилися на наших двох донечок.

Лікарка ще перевірила плаценту та кількість навколоплідних вод і сказала, що за обстеженням усе добре.

Я дивився на екран і не міг повірити, що там дві маленькі дівчинки, які вже зараз так сильно змінили наше життя.

— Ну що, тату, задоволений? — усміхнулася лікарка.

Я подивився на неї, потім знову на екран.

— Дуже. У мене ж там одразу дві донечки.

— Я вам надрукую знімок.

За кілька секунд я вже тримав знімок у руках. Маленьке чорно-біле зображення, на якому були наші дівчатка. Я ще раз подивився на нього і усміхнувся.

— Будемо зберігати, — сказала Ліза.

— Обов'язково. Це ж фотографія наших донечок.

Я акуратно поклав знімок у гаманець, щоб випадково не пом'яти.

Після лікарні ми поїхали закупитися продуктами додому, як сказала Ліза. Хоча, якщо бути чесним, більше це було схоже на закупи солодощів.

Ми накупили багато всього різного: фрукти, овочі, молочні продукти, щось до вечері, а потім Ліза почала складати в кошик шоколадки, печиво, цукерки та інші смаколики.

— Лізо, ми точно все це з'їмо?

— Звичайно.

— У нас вдома випадково не відкрився магазин солодощів?

— Дуже смішно, Макаре.

Я тільки усміхнувся, дивлячись, як вона задоволено складає чергову шоколадку в кошик.

Ми вийшли з магазину з повними пакетами. І, звичайно ж, найбільше серед усіх покупок було саме солодкого.

Я подивився на Лізу і подумав: «Моя солоденька принцеса». Зараз вона мала ще більшу любов до солодкого, а я тільки й робив, що балував її.

А якщо для того, щоб моя дівчинка була щаслива, потрібно час від часу купувати їй цілу купу смаколиків — я точно не буду проти.

Ввечері ми дивилися цікавий фільм. Я сидів на дивані, схилившись на спинку, а Ліза вмостилася поруч, притулившись до мене. Я обіймав її за плечі, а вона тим часом спокійно їла арахіс у шоколаді. Здається, це вже була друга пачка.

Я подивився на неї, потім на пачку в її руках і вирішив обережно сказати:

— Лізочка, може, на сьогодні вже досить солодкого? Це не дуже корисно.

Ліза повільно піднялася і подивилася на мене. В її очах одразу з'явилося щось таке, що змусило мене насторожитися.

— Ти хочеш сказати, що я багато їм і жирна?

О ні. Тільки не це.

— Ні, Лізо. Звичайно, ні. Ти не жирна. Я зовсім не це мав на увазі. Їж, якщо хочеться. Я просто кажу, щоб солодкого не було надто багато.

Але вона вже дивилася на мене зі сльозами в очах. Я навіть не встиг нічого додати, як одна сльозинка скотилася по її щоці, а за нею ще одна.

— Я жирна... — тихо сказала вона. — Так і кажи. Я знаю, що треба за собою слідкувати, але я не можу. Мені постійно хочеться їсти, особливо солодке.

Її голос затремтів.

— Я стану негарною... і ти мене більше не будеш любити.

У мене всередині все стиснулося. Я відразу відклав пульт, піднявся з дивана і сів перед нею навпочіпки.

— Лізо, сонце, подивися на мене.

Вона витерла сльози рукою, але вони продовжували котитися по щоках.

Я обережно взяв її за руки.

— Що за дурниці ти собі придумала? Ти не жирна. Ти вагітна. Ти носиш наших двох маленьких дівчаток. Твоє тіло зараз змінюється, і це абсолютно нормально.

Я обійняв її, і вона одразу притулилася до мене, сховавши обличчя у мене на плечі.

— Я тебе ніколи не розлюблю, чуєш? — прошепотів я, гладячи її по спині. — Ти для мене найкраща. І ти дуже гарна. Навіть не просто гарна... Ти зараз неймовірна. Особливо коли носиш під серцем наших донечок.

Ліза схлипнула і міцніше обійняла мене.

— Але я боюся, що стану зовсім іншою...

— Ти можеш змінюватися скільки завгодно. Я все одно буду поруч. Мені не потрібна якась ідеальна картинка. Мені потрібна ти.

Вона трохи відсторонилася і подивилася на мене заплаканими очима.

— Правда?

— Правда, — я витер сльозу з її щоки.

Вона знову притулилася до мене, а я поцілував її у волосся.

— Не плач більше, моя дівчинко. Я тебе дуже кохаю.

— Я тебе теж, Макар, — тихо відповіла вона. — Це все гормони. Я не можу їх контролювати.

— Нічого страшного. Ми впораємося.

Вона знову засміялася, а я був радий хоча б тому, що зміг повернути їй усмішку.

Вночі ми спали, але я раптом прокинувся від того, що Ліза крутилася поруч. Вона то поверталася на один бік, то на інший, зітхала і ніяк не могла влаштуватися зручно.