Розділ 30

Ліза

Вчора ми приїхали додому, а сьогодні Макар уже на роботі, а я залишилася вдома сама.

Мені так нуднооо. Я вже і їсти приготувала, і поприбирала, і ще купу всього зробила, а до того моменту, коли Макар прийде з роботи, ще стільки часу.

Я взяла телефон і вирішила написати йому.

Ліза: Макар.
Ліза: Що робиш?

Макар: Лізочка, працюю. Хочу вже до тебе, але тут просто завал.
Макар: Як ти? Як наші дівчатка?

Ліза: З нами все добре
Ліза: Давай я до тебе приїду і допоможу? Мені нуднооо.

Макар: Ні. Це навіть не обговорюється. Ти відпочиваєш.
Макар: Я скоро буду вдома. Тобі щось купити?

Ліза: Я хочу сир, а твої донечки хочуть малину.
Ліза: Як думаєш, сир і малина — хороше поєднання?

Макар: Сир і малина?
Макар: Думаю, що якщо цього хочуть мої три принцеси, то тато просто зобов'язаний це купити.

Ліза: Ахахах
Ліза: Правильна відповідь.

Макар: Добре. Сир, малина. Ще щось бажають мої принцеси?

Ліза: Ні, поки все.

Макар: «Поки» мене лякає
Макар: Люблю вас. Скоро буду вдома.

Ліза: І ми тебе любимо

Я відклала телефон і усміхнулася.

Я увімкнула фільм, який нещодавно порадила мені Оля, вмостилася зручніше на дивані й почала дивитися. Спочатку я думала, що фільм мене захопить і час пролетить непомітно, але раз у раз погляд падав на годинник.

За кілька годин я почула, як у дверях повернувся ключ.

Я одразу піднялася з дивана й пішла зустрічати Макара.

— Нарешті ти прийшов! — усміхнулася я, щойно він зайшов. — Мені так нудно самій удома.

Макар подивився на мене з усмішкою.

— Лізочка, тобі треба відпочивати.

— Я відпочивала! Навіть фільм подивилася.

— Це добре.

— Але завтра я поїду з тобою на роботу, і крапка.

Макар кілька секунд дивився на мене, ніби хотів щось заперечити, але зрештою тільки усміхнувся.

— Добре. Але тільки якщо пообіцяєш, що не будеш працювати.

— Обіцяю.

Він підняв кілька пакетів, які приніс із собою.

— А тепер іди розпаковуй. Я тут ще багато чого накупив.

Я одразу оживилася.

— Ой, клас!

Макар пішов переодягатися, а я почала все діставати. Він і справді накупив стільки всього, що я навіть не очікувала. Там був сир, малина, фрукти, щось до чаю і ще купа різних смаколиків.

— Макар! — гукнула я з кухні. — Ти навіщо стільки всього купив?

— А що? — почувся його голос із кімнати. — Я ж знаю, що мої дівчата можуть захотіти їсти ще через п'ять хвилин.

Я засміялася.

— Твої дівчата дуже задоволені!

Коли Макар повернувся, ми сіли вечеряти. За столом розповідали одне одному, як минув день. Я розповіла йому про фільм, який дивилася, а він — про роботу та те, який сьогодні був завал.

Пізно ввечері ми лежали на дивані. У кімнаті горіло лише приглушене світло, а телевізор тихо працював на фоні.

Я лежала в обіймах Макара, притулившись до нього. Він однією рукою обіймав мене, а другою ніжно гладив мій животик.

— Вони сьогодні дуже активні.

Макар продовжував гладити животик і час від часу завмирав, коли відчував черговий рух.

— Макар, а давай на вихідні поїдемо на дачу? — запропонувала я, повернувшись до нього. — Ми ж там були лише тоді, коли вперше зустрілися.

Макар на мить задумався, а потім усміхнувся.

— Я не проти. Можна.

— От і добре, — зраділа я. — Тоді вирішено.

Я поклала голову йому на плече й усміхнулася. Мені вже хотілося, щоб швидше настали вихідні.

— Знаєш, — тихо сказала я, — мені хочеться знову побути там разом. Тільки тепер усе буде зовсім по-іншому.

Макар подивився на мене, а потім поклав руку мені на животик.

— Так.

Я накрила його руку своєю, і ми обоє усміхнулися.

— Макар, тобі якісь імена подобаються? Як би ти хотів назвати наших дівчаток?

Він на кілька секунд замислився.

— Не знаю. Якось навіть не думав про це. А ти?

— Ну... мені ще з дитинства одне ім'я подобалося. Я завжди думала, що якщо в мене буде донька, то саме так її назву. Але ж нам потрібно два імені.

— Ну і яке, наприклад?

— Мілана.

Макар усміхнувся.

— Мілана... Гарне. Таке ніжне.

— Мені воно завжди подобалося.

Він трохи помовчав, ніби намагався щось пригадати.

— А я колись почув одне ім'я. Навіть не знаю чому, але воно мені одразу в душу запало.

— Яке?

— Ліана.

У мене щось наче кольнуло в серці. Я різко піднялася й подивилася на Макара.

— Макар...

— Що?

— Це ідеально.

— Що саме?

Я усміхнулася й взяла його за руку.

— Мілана і Ліана. Як вони гарно звучать разом.

Макар повторив уголос:

— Мілана... Ліана...

Ми обоє на мить замовкли, ніби вже уявляли, як називатимемо ними наших дівчаток.

— Дивись, — сказала я, раптом усміхнувшись ще ширше. — Наші перші букви — М і Л.

— Точно, — усміхнувся Макар. — Макар і Ліза. Мілана і Ліана.

Він поклав руку мені на животик.

— Ну що, дівчатка? Схоже, ми щойно вибрали вам імена.

Я накрила його руку своєю.

— Мілана і Ліана...

Я ще раз тихо повторила їхні імена й відчула, як усередині мене все наповнилося якимось особливим теплом.