Розділ 27

Макар

Цілий місяць я був поруч із Лізою. Вона більшість часу лежала в ліжку, як і рекомендував лікар. Звісно, іноді сідала, могла трохи пройтися по кімнаті, але я все одно постійно нагадував їй, що зараз найважливіше — берегти себе та наших малюків.

Я працював із дому, щоб бути поруч, якщо їй щось знадобиться.

За цей час ми потроху підготували дитячу кімнату. Білі стіни вже були готові, залишалося тільки придбати меблі, одяг для малюків та всі ті маленькі милі речі, які Ліза вже встигла пригледіти.

І ось сьогодні настав день, якого ми так чекали.

Наші малюки нарешті перестали ховатися від лікаря, і сьогодні їй вдалося дізнатися їхню стать.

Я досі не міг повірити, що через кілька хвилин ми нарешті дізнаємося, хто ховається в животику Лізи.

Лікар написала результат на маленькому аркуші, поклала його в конверт і передала нам. Я навіть не намагався зазирнути всередину. Конверт одразу опинився в пакетику разом із двома баночками фарби, які ми підготували для фотосесії.

— Ти готова? — запитав я, дивлячись на Лізу.

Вона усміхнулася, поклавши руку на свій уже добре помітний животик.

— Не знаю… Я хвилююся навіть більше, ніж перед УЗД.

Я нахилився й поцілував її в скроню.

— Ми сьогодні дізнаємося ще трохи більше про двох маленьких людей, яких уже любимо всім серцем.

Вона усміхнулася й притулилася до мене.

Ми їхали до студії, тримаючи одне одного за руки. А на задньому сидінні лежав той самий пакетик із конвертом і фарбами.

У ньому була відповідь, яку ми так довго чекали.

І зовсім скоро ми нарешті її дізнаємося.

Приїхавши до студії, ми переодягнулися в одяг, у якому хотіли робити фотографії. На нас були сині джинси та білі футболки. Ліза свою футболку трохи закрутила й підняла так, щоб було видно її вже помітно округлий животик. Його приховати було вже просто неможливо.

Ми сіли один навпроти одного. Фотограф підійшла до нас і зав’язала очі шовковими стрічками. Вони були настільки щільними, що крізь них не пробивалося навіть найменше світло.

За кілька хвилин фотограф повернулася з тарілкою, у якій була фарба.

— Готові? — усміхнулася вона.

Ми одночасно кивнули.

Я занурив долоні у фарбу, а потім обережно поклав їх на животик Лізи. Її долоньки опинилися на моїх грудях. Ми обійнялися, притискалися одне до одного, сміялися, змінювали пози, щоб залишити на футболках якомога більше відбитків наших долонь.

Увесь цей час нас фотографували. Поруч працювала камера, яка записувала кожну мить.

І нарешті настав той самий момент.

Момент, якого ми так чекали.

— Зараз я порахую до трьох, — сказала фотограф. — Ви знімаєте стрічки, але очі поки не відкриваєте. Потім беретеся за руки. Я скажу, коли можна буде відкрити очі. Готові?

— Так, — тихо відповіла Ліза.

— Один… два… три!

Я зняв стрічку з очей, але не відкривав їх. Відчув, як Ліза взяла мене за руку. Я міцно стиснув її пальці.

— Можете відкривати.

Я розплющив очі.

І завмер.

Рожевий.

Усе навколо було рожевим.

На наших білих футболках залишилися рожеві відбитки долонь. На животику Лізи теж була фарба.

Дівчатка.

У нас будуть донечки.

Я кілька секунд просто дивився, ніби мозок відмовлявся повірити в те, що щойно побачив.

Повернувся до Лізи й побачив сльози щастя в її очах.

Я одразу обійняв її, міцно притискаючи до себе.

— У нас будуть дівчатка… — прошепотів я. — Наші донечки.

Ліза обійняла мене у відповідь, і я відчув, як вона усміхається крізь сльози.

Я трохи відсторонився, опустив погляд на її животик і обережно поклав на нього долоні.

— Мої донечки… — тихо сказав я.

Нахилився й поцілував животик.

— Я вас дуже люблю.

Ще один поцілунок.

— Навіть не уявляєте, наскільки сильно.

Я підняв погляд на Лізу. Вона дивилася на мене крізь сльози, і в її очах було стільки щастя, що мені самому захотілося плакати.

Я взяв її обличчя у свої долоні.

— Лізо, я тебе дуже кохаю. Дякую тобі.

Вона нічого не відповіла. Просто обійняла мене міцніше.

А я знову поклав руку на її животик.

Тепер я знав, хто там.

Наші маленькі дівчатка.

Наші донечки.

Ми ще зробили багато різних фотографій — сміялися, обіймалися й цілували одне одного.

Хотілося зберегти кожну мить цього дня.

Коли фотосесія закінчилася, ми почали збиратися додому.

Я подивився на Лізу.

— Лізо, ти не втомилася?

Вона усміхнулася.

— Ні. Я цілий місяць відпочивала. Думаю, це я на кілька років наперед відпочила.

Я засміявся.

— Ну добре. Я хочу ще в одне місце заїхати, але тільки якщо ти добре себе почуваєш.

— Зі мною все добре, — запевнила вона.

Я нічого більше не пояснював.

Хотів зробити їй сюрприз.

Ми поїхали до величезного дитячого магазину. Після того, як ми дізналися, що в нас будуть дві донечки, мені страшенно захотілося купити їм щось прямо зараз. Хоча б маленьку річ, яка буде нагадувати про цей день.

Я припаркував машину, вийшов і допоміг Лізі.

Разом ми зайшли до магазину.

Перше, куди ми попрямували, — відділ одягу для малюків.

Я зупинився біля стелажів і просто завмер.

Боже… яке ж воно все маленьке.