Розділ 26

Ліза

Після викрадення, яке організував мій власний батько, я досі лежала в лікарні. Минув уже цілий тиждень.

На щастя, зі мною та малюками все було добре, але лікарі вирішили залишити мене під наглядом ще на деякий час — після всього, що сталося, краще було перестрахуватися.

Лише вчора я дізналася, що в мене відкрилася кровотеча. До цього я навіть не знала про неї — лікар випадково обмовився під час розмови. Виявилося, Макар попросив його нічого мені не казати, щоб я не нервувала й зайвий раз не переживала за себе та малюків.

Коли Макар привіз мене до лікарні після викрадення, у мене саме тоді й відкрилася кровотеча. Лікарі одразу почали мене обстежувати й залишили під наглядом.

Весь цей тиждень Макар був поруч. Якщо лікарі дозволяли — сидів біля мого ліжка, тримав мене за руку, розмовляв зі мною і постійно запитував, як я почуваюся.

Зараз він ненадовго вийшов забрати наше замовлення.

І як ви думаєте, що він замовив?

Звичайно ж, Макдональдс.

Картоплю фрі із сирним соусом, а ще мій улюблений чизбургер. Після всього пережитого я чомусь особливо сильно хотіла саме такої їжі.

Я лежала, дивлячись у вікно, коли раптом почула, як відчинилися двері.

На порозі стояв Макар із пакетом у руках.

— Лізочка, ось, тримай. Тільки обережно, гаряче.

Він поставив їжу на столик біля мого ліжка.

— Дякую, коханий.

— Я зараз піду до лікаря. Він сказав, щоб я до нього зайшов.

— Добре. Іди, я тебе почекаю.

Макар нахилився й ніжно поцілував мене в чоло.

— Я скоро повернуся.

— Добре.

Він ще раз поглянув на мене, ніби переконувався, що зі мною все гаразд, і лише після цього вийшов.

Я усміхнулася сама до себе, відкрила коробочку з картоплею й взяла першу скибочку.
Здавалося б, звичайна картопля фрі.

Але після всього, що зі мною сталося, можливість просто лежати в лікарняній палаті, їсти улюблену їжу й знати, що Макар зовсім поруч, здавалася справжнім щастям.

За двадцять хвилин Макар зайшов до палати з аркушами паперу в руках.

— Лізок, твої аналізи хороші, тому тебе виписують. Можемо їхати додому.

— Урааа! — я не стримала радості. — Як же я цього хотіла!

Саме в цей момент двері відчинилися, і до палати зайшов лікар.

— Я бачу, вам уже повідомили хорошу новину.

— Так, — усміхнулася я.

Лікар подивився на мене серйозніше.

— Але хочу ще раз нагадати: найближчі кілька тижнів, а бажано близько місяця, вам потрібно якомога менше часу проводити на ногах. Більше сидіть і, що найважливіше, відпочивайте лежачи. Жодних навантажень.

Я уважно слухала.

— І обов'язково не нервувати. Ніяких стресів. Зараз вам потрібні тільки позитивні емоції та спокій.

— Так, добре, я все зрозуміла.

— Я також передав вашому чоловікові рецепт на вітаміни. Там усе розписано: що саме приймати та в якій кількості.

Макар одразу кивнув.

— Добре, лікарю.

— Тоді збирайтеся. А потім зайдете до мене за випискою.

— Добре. Дякую вам.

Лікар вийшов із палати.

Я одразу почала вставати з ліжка.

— Куди зібралася? — здивовано запитав Макар.

— Ну як куди? Збиратися додому.

— Ти лежи.

— Але…

— Ніяких «але», — перебив він мене. — Ти чула, що сказав лікар? Я все сам зберу. Ти відпочивай.

— Макар, я сама можу…

Він лише подивився на мене тим самим поглядом, після якого сперечатися було марно.

— Лізок.

— Добре, добре, — засміялася я й знову вляглася. — Командир.

— Саме так.

Макар почав складати мої речі в сумку, перевіряючи, щоб нічого не залишилося. Я тим часом переодягнулася й знову сіла на ліжко.

Коли все було готово, Макар забрав сумку, а я повільно піднялася.

— Тільки не поспішай, — одразу сказав він.

— Я пам'ятаю.

Він узяв мене за руку, і ми разом вийшли з палати.

Нарешті.

Додому.

Туди, де не було лікарняних стін, крапельниць і постійного очікування.

Зайшовши до лікаря, ми забрали мою виписку. Лікар ще раз нагадав мені берегти себе, більше відпочивати й не нервувати.

— Добре, лікарю. Обіцяю, — усміхнулася я.

— І слухайте чоловіка, — додав він із легкою усмішкою. — Схоже, він уже взяв на себе роль вашого особистого охоронця.

Я засміялася, а Макар лише кивнув.

— Я простежу.

— Я навіть не сумніваюся, — усміхнувся лікар.

Ми попрощалися й вийшли з кабінету.

Макар узяв мою сумку, а мене обережно взяв за руку. Ми повільно попрямували до машини.

Коли сіли всередину, я відкинулася на сидіння й полегшено видихнула.

— Нарешті додому…

Макар завів машину, подивився на мене й усміхнувся.

— Додому, кошеня.

Я поклала руку на свій животик.

Він накрив мою руку своєю долонею й на кілька секунд затримав її там.

Ми рушили з парковки. Я дивилася у вікно й усміхалася.

Після всього, що сталося за останні тижні, звичайна поїздка додому здавалася мені чимось неймовірним.

Дні вдома в ліжку були нелегкими. Я звикла постійно кудись поспішати, щось робити, працювати, а тепер більшість часу мала просто лежати й відпочивати.

Макар працював із дому й водночас постійно стежив за мною.

— Лізок, ти куди?