Розділ 25

Макар

Я сидів у своєму кабінеті разом із Марком і переглядав документи, які вранці обов'язково потрібно було передати інвесторам.

— Макаре Олександровичу, — почувся голос Лариси Володимирівни з-за дверей. — До вас дівчина прийшла. Представилася Олею, дуже просить її прийняти.

Я здивовано підняв голову.

Дивно… Вона ж була з Лізою.

— Нехай заходить.

Не встиг я договорити, як двері різко відчинилися.

Оля буквально влетіла до кабінету. Її обличчя було мокре від сліз, вона важко дихала й ледве могла говорити.

— Макар… Лізу… Лізу викрали…

Я різко підвівся з місця. Серце гупнуло так сильно, що на мить мені стало важко дихати.

— Що?!

— Її викрали… — повторила Оля, захлинаючись сльозами.

Я одразу дістав телефон і набрав Лізу.

Один гудок.

Другий.

Потім виклик обірвався.

Я набрав ще раз.

Телефон вимкнений.

— Ні… — прошепотів я, стискаючи телефон у руці.

Марк теж підвівся.

— Олю, заспокойся. Розкажи нам усе від самого початку. Де це сталося? — запитав він стривожено.

Оля витерла сльози, але вони знову покотилися по її щоках.

— Ми… ми вийшли з кав'ярні. Я залишилася біля входу, бо чекала своє таксі, а Ліза пішла трохи далі, туди, де мало під'їхати її…

Вона схлипнула й на секунду заплющила очі.

— Я лише опустила голову, щоб подивитися, чи не приїхало моє таксі. А коли підняла очі…

Оля затремтіла.

— Я побачила чоловіка. Він був повністю в чорному. На обличчі маска. Він тримав біля обличчя Лізи якусь ганчірку, а другою рукою тримав її.

Я відчув, як усередині все стислося.

— Що було далі?

— Я почала кричати й побігла до неї. Кричала її ім'я, кликала на допомогу… Але він…

Оля затремтіла ще сильніше.

— Він швидко підхопив її на руки й поніс до чорного буса. Я бігла за ними, але він уже відчинив двері, закинув її всередину й сів сам.

— Ти бачила номер? — швидко запитав Марк.

Оля похитала головою.

— Ні… Я не встигла. Все сталося так швидко…

Я стояв посеред кабінету, стискаючи телефон так сильно, що пальці побіліли.

У голові була лише одна думка.

Ліза.

Моя Ліза.

І тепер я навіть не знав, де вона.

Я подивився на Марка.

— Ми її знайдемо.

Марк твердо кивнув.

— Знайдемо. Але діяти треба зараз.

Марк одразу зв'язався зі своїми знайомими з СБУ, і ми почали шукати Лізу. Перевіряли все, що тільки могли, але поки що — жодного результату.

Оля весь цей час залишалася з нами. На годиннику було вже далеко за північ.

Я сидів, не знаходячи собі місця.

Де вона? Як вона? Що з нею? І головне — як наші малюки?

Я знову набрав її номер, хоча вже знав, що почую лише вимкнений телефон.

Раптом Оля різко підскочила з крісла.

— Макар! Я згадала!

Ми з Марком одночасно повернулися до неї.

— Що?

— Дуже давно ми з Лізою встановили програму, через яку могли бачити місцезнаходження одна одної. І там є функція, яка показує останню геолокацію навіть тоді, коли телефон вимкнений.

Я миттєво підвівся.

— Давай перевіримо.

Оля дістала телефон, швидко відкрила програму, ввела потрібні дані й завмерла, дивлячись на екран.

— Є…

— Де вона? — я підійшов ближче.

Оля підняла на мене очі.

— Макар… вона у будинку свого батька.

У мене всередині все похололо.

— Коваленки…

Марк уже брав куртку.

— Їдемо.

Ми швидко зібралися й вирушили.

Дорогою Марк похмуро подивився на Олю.

— Але як ми потрапимо всередину? Там охорони більше, ніж людей у половині району.

Оля на секунду замислилася.

— Я знаю, як.

— Що?

— Колись Ліза часто тікала з дому, коли хотіла погуляти. Я була з нею. Ми знали всі місця, через які можна було пробратися непомітно. Там є кілька ділянок, де охорона майже не ходить.

Я подивився на неї через дзеркало.

— Ти впевнена?

— Так. Але всі ми туди не підемо. Якщо нас помітять, усе закінчиться. Підемо тільки я і Макар.

Марк одразу заперечив:

— Ви двоє?

— Так. Я знаю територію, а Макар — її чоловік. Якщо Ліза десь там, вона почує його.

Я стиснув кермо.

— Тоді так і зробимо.

Ми під'їхали майже до будинку Коваленків. За порадою Олі я залишив машину в лісі, подалі від дороги.

Далі пішли пішки.

Через кілька хвилин дісталися до огорожі.

— Тут, — прошепотіла Оля.

Вона показала на невелику щілину в паркані.

Ми обережно пролізли крізь неї й рушили до будинку.

— Сюди, — знову прошепотіла Оля.

Через кілька хвилин ми опинилися біля службового входу.

Оля обережно відчинила двері.

Ми зайшли всередину.

Тиша.

Раптом почулися кроки.

Оля схопила мене за руку.

— Сюди!

Ми швидко сховалися під великим столом. Добре, що скатертина була довгою й майже торкалася підлоги.

Двері відчинилися.

До кладової зайшли двоє охоронців.

Ми завмерли.

— Ти б бачив, як бос розлютився, коли побачив у своєї доньки живіт, — тихо сказав один.