Розділ 24

Ліза

Вже шістнадцятий тиждень. Животик за цей час ще трохи підріс, і тепер його вже важко було приховати. Сьогодні ми приїхали на плановий огляд. Звісно, Макар був поруч зі мною.
Я лягла на кушетку, а лікар почала проводити обстеження. На моніторі знову з'явилися наші малюки. Ми з Макаром трималися за руки й разом дивилися на екран.

— Сьогодні вже можна спробувати визначити стать малюків. Хочете дізнатися? — запитала лікарка.

— Так, дуже! — одразу відповів Макар.

Я усміхнулася й сильніше стиснула його руку.

Лікарка уважно оглядала першого малюка, потім другого. Вона кілька разів змінювала положення датчика, уважно вдивляючись у монітор, а потім трохи нахмурилася.

— Боюся, сьогодні не вийде.

— Як це? — здивовано запитав Макар.

— Малюки вирішили пограти з нами в хованки. Обоє повернулися так, що роздивитися нічого не можу.

Я засміялася.

— Уже характер показують.

— Схоже на те, — усміхнулася лікарка. — Можливо, наступного разу пощастить більше. На наступному огляді вони вже будуть більші, тому визначити стать буде простіше.

Макар злегка нахилився до мене.

— Ну що, кошеня, наші діти вже змалечку вміють тримати інтригу.

— Зате тепер мені ще цікавіше, — відповіла я, усміхаючись.

Ми знову подивилися на монітор, де рухалися наші двоє маленьких бешкетників.

Я ще сильніше стиснула руку Макара.

— Головне, що з ними все добре.

— Саме так, — тихо відповів він.

І ми обоє ще кілька секунд просто дивилися на екран, намагаючись запам'ятати кожну мить.

Після обстеження ми поїхали в Макдональдс. Мені так захотілося картоплі фрі із сирним соусом, що я ледве дочекалася, поки ми доїдемо.

Ммм, смакота!

Ми зробили замовлення через МакДрайв, забрали їжу, а Макар припаркував машину на парковці перед Макдональдсом. Вирішили нікуди не поспішати й поїсти прямо в машині.

Макар замовив собі МакКріспі Кремі Барбекю Делюкс і каву. Я ж вирішила, що однією картоплею із сирним соусом точно не обійдуся, тому взяла ще Чікен МакНагетс і шоколадний мілкшейк.

Я ніколи в житті так не хотіла їсти в Макдональдсі, як зараз. Вагітність, схоже, повністю змінила мої харчові бажання.

Я із задоволенням їла нагетси, запиваючи все мілкшейком, а потім раптом подивилася на Макара.

— Макар, а кого б ти хотів?

Він відірвався від свого бургера й здивовано подивився на мене.

— Тобто?

— Ну… якби ти міг обрати. Двох доньок чи двох синочків?

Макар на секунду задумався.

— Доньок.

— Справді?

— Ну, якщо будуть хлопчики — я, звісно, теж буду щасливий. Але якщо чесно, більше хотів би дівчаток.

Я усміхнулася.

— Я теж хочу доньок.

Макар нахилився до мене й ніжно поцілував.

А коли відсторонився, абсолютно безсоромно потягнувся рукою до моєї коробочки й поцупив один нагетс.

Я аж обурено подивилася на нього.

— Ейй!

Він задоволено відкусив шматочок і посміхнувся.

— Що?

— Це був мій нагетс!

Я засміялася й легенько штовхнула його плечем.

Через кілька секунд Макар тихо сказав:

— А уявляєш… якщо справді будуть дві донечки?

Я подивилася на нього й усміхнулася.

— Тоді тобі буде кінець.

— Чому?

— Тому що вони будуть дві маленькі принцеси, які будуть крутитися навколо тебе.

Макар усміхнувся.

— Я тільки за.

Він поклав руку мені на живіт і ніжно погладив його.

— Буду балувати обох.

Я накрила його руку своєю.

— Як же я їх люблю.

— Я теж, кошеня. Навіть якщо вони поки що ховаються від нас на УЗД.

Після такого перекусу ми поїхали до Макара на роботу вирішити деякі справи.

Через два місяці компанії мало виповнитися двадцять років, а саме Макар уже п'ять років очолював її після смерті батька. Концепцію святкування та загальну ідею заходу придумала я, але Макар не дозволив мені займатися організацією самостійно, щоб я не перевтомлювалася.

Тому вся робота була на організаційній команді, яку я координувала. Я давала ідеї, допомагала з концепцією та контролювала важливі моменти, а команда вже займалася всім іншим.

Після того як лікар наполегливо порадив мені не працювати, Макар узагалі заборонив мені повертатися до роботи. Іноді він брав мене із собою в офіс, але я просто сиділа в його кабінеті, читала щось або займалася своїми справами, поки він працював.

Сьогодні ж ми вирішили нарешті повідомити друзям, що чекаємо на малюків.

Першим мав дізнатися Марк, адже ми якраз були в компанії. Щоправда, Макар вирішив трохи його налякати.

Він натиснув кнопку виклику секретаря.

— Ларисо Володимирівно, можете, будь ласка, сказати Марку Олеговичу, щоб він негайно прийшов до мене? І скажіть, що я дуже злий. Обов'язково додайте, що це через документи. Мовляв, він щось загубив, а тендер тепер під загрозою.

— Добре, Макаре Олександровичу.

Лариса Володимирівна, його секретарка, їй було близько сорока п'яти, і вона чудово знала характер свого керівника, тому одразу зрозуміла, що щось тут не так.

Минуло хвилин п'ять.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився Марк. Обличчя в нього було біле.

— Макар, але ж я…

— Нічого не хочу чути. Сідай і пиши, — холодно перебив його Макар, ледве стримуючи усмішку.

Марк обережно сів навпроти.