Розділ 23

Ліза

Через кілька тижнів ми поїхали до Марії Петрівни. У мене вже був п'ятнадцятий тиждень вагітності, і животик виріс, став помітнішим.

Тортик я замовила вже в її місті, щоб не везти його довго в машині й не переживати, що з ним щось станеться. Коли забрала його з кондитерської, то не могла намилуватися — він вийшов саме таким, як я хотіла.

Це був невеликий бенто-тортик у картонному ланч-боксі. Він був покритий кремом пастельного бежево-сірого кольору. У центрі красувався лелека, який летів і ніс у дзьобі маленький згорток із малюком. Навколо нього були білі кремові хмаринки та маленькі шматочки їстівного золота.

Ліворуч красувався напис:

«Привіт, бабусю! Ми вже в дорозі.Побачимося весною»

Я перечитала його ще раз і не змогла стримати усмішку.

— Макар, дивись, який він красивий!

Він нахилився до коробки.

— Дуже красивий.

Я засміялася й обережно закрила коробку.

— Я так хвилююся.

Макар узяв мене за руку.

— Не хвилюйся. Вона буде найщасливішою бабусею на світі.

Я подивилася на нього й усміхнулася.

Сьогодні ми нарешті мали розповісти Марії Петрівні, що зовсім скоро вона стане бабусею.

Ми приїхали до Тернополя. Марія Петрівна жила у приватному будинку, який чимось нагадував дачу Макара. Затишний, теплий, із великим подвір'ям — у ньому одразу відчувалася домашня атмосфера.

Тортик я залишила в машині, щоб завчасно не видати сюрприз.

Коли ми зайшли, Марія Петрівна одразу кинулася нас обіймати. Я трохи напружилася, боячись, що вона відчує мій животик, який уже почав потроху округлятися. Але на мені було пальто, тому вона нічого не помітила.

Я останнім часом переважно носила оверсайз-речі, тож вагітність поки легко можна було приховати.

Ми роздягнулися й пройшли до вітальні. Марія Петрівна вже накрила стіл.

Я подивилася на нього й засміялася.

— Маріє Петрівно, навіщо ви стільки всього наготували?

— А що? Ви ж голодні будете.

Макар подивився на стіл.

— Мамо, ми взагалі-то вдвох приїхали.

— Ну й що? Ви ж не на п'ять хвилин.

Їжі справді було стільки, ніби ми приїхали не вдвох, а цілою компанією.

Ми поїли, поговорили, посміялися. Марія Петрівна розпитувала про нашу роботу, як у нас справи, і я весь цей час ледве стримувала хвилювання.

Нарешті я зустрілася поглядом із Макаром і ледь помітно кивнула.

Він одразу зрозумів.

— Ой, мамо, я дещо забув у машині. Зараз прийду.

— Давай, синку.

Макар швидко вийшов, а я залишилася сидіти за столом, нервово перебираючи пальцями.

А раптом вона не зрадіє? А раптом…

Я навіть сама не знала, чого боюся.

За кілька хвилин почула, як відчинилися двері.

Макар повернувся з коробочкою в руках. Я підвелася й підійшла до нього.

Він передав мені тортик, а потім став поруч і обійняв мене за плечі.

Я подивилася на Марію Петрівну.

— Ми приготували для вас дещо особливе. Навіть не знаємо, як краще це сказати, тому вирішили, що нехай за нас усе розповість цей сюрприз.

Я простягнула їй коробочку.

Марія Петрівна здивовано подивилася на нас.

— Що це ви там вигадали?

— Відкривай, — усміхнувся Макар.

Вона розв'язала стрічку, обережно відкрила коробочку й завмерла.

Її очі пробіглися по тортику, а потім зупинилися на написі.

— «Привіт, бабусю… ми вже в дорозі…»

Її голос раптом затремтів.

Вона перечитала напис ще раз, а потім прикрила рот рукою.

— Побачимося весною… — договорила вона вже крізь сльози.

Вона підняла на нас очі.

— Ви… ви хочете сказати…

Макар усміхнувся й міцніше обійняв мене.

— Так, мамо. Ти станеш бабусею.

Марія Петрівна заплакала ще сильніше й одразу підійшла до нас, обійнявши спочатку мене, а потім Макара.

— Господи… Діти мої… Невже це правда?...А чому "нас"?

Я тихо засміялася.

Макар усміхнувся й поклав руку мені на живіт.

— Мамо, у нас буде двоє дітей, близнюки.

Марія Петрівна прикрила рот рукою, а її очі знову наповнилися сльозами.

— Боже… Двоє онуків?

— Двоє, — тихо підтвердила я.

Вона дивилася на мій живіт і здивовано усміхнулася.

— Господи… Лізочко… А я й гадки не мала, що тут одразу двоє моїх маленьких онучат. Животика зовсім не помітила.

Я засміялася крізь сльози.

— А якщо так? — усміхнулася я.

Я стала боком і трохи притягнула кофту до животика, щоб його було краще видно.

Марія Петрівна завмерла, а потім прикрила рот рукою.

— Боже… Лізочко… Який гарний животик.

Вона підійшла ще ближче й обережно поклала обидві долоні мені на живіт.

— Господи, яке ж це щастя… — прошепотіла Марія Петрівна, не відводячи рук від мого живота. — Я навіть не знаю, що сказати.

— Можна просто нас обійняти, — усміхнулася я.

Вона одразу обійняла нас обох.

— Я вас так люблю. А вас двох, маленькі, — вона ніжно погладила мій животик, — бабуся вже чекає.

Вихідні пройшли дуже добре. Ми багато розмовляли, сміялися, гуляли містом.

Та в неділю ввечері ми вже поверталися додому. Я сиділа на пасажирському сидінні, поклавши руку на живіт, а Макар час від часу поглядав на мене.

— Втомилася? — запитав він.

— Трошки. Але я дуже щаслива.

Він усміхнувся і простягнув руку. Я вклала свою долоню в його, і ми так і їхали, тримаючись за руки.

За вікном повільно темніло. Ліхтарі вздовж дороги один за одним спалахували, а я дивилася вперед і думала про те, як сильно змінилося наше життя за останні місяці.

Ще зовсім недавно ми жили у фіктивному шлюбі й навіть не уявляли, що колись будемо їхати додому разом, знаючи, що чекаємо на двох діток.