Розділ 22

Макар

Після повернення з лікарні я ще тиждень залишався вдома. Лікарі сказали моїй дівчинці більшість часу лежати, відпочивати й головне — не нервувати.

Тому цього тижня я не відходив від неї. Стежив, щоб вона вчасно їла, приносив воду, готував щось легке, допомагав з усім, що їй було потрібно. Навіть коли вона казала, що може сама, я все одно знаходив спосіб їй допомогти.

Я просто хотів, щоб вона почувалася добре.

І кожного разу, коли дивився на неї, все ще не міг повірити, що це відбувається зі мною.Я стану татом.

У мене будуть діти.

Двоє маленьких малюків, які будуть частинкою мене і Лізи. Моєї коханої жінки.

Я дивився, як вона лежить на дивані, поклавши руку на живіт, і мимоволі усміхався. За ці два тижні, відколи ми дізналися, що Лізуня вагітна, ми обоє почали помічати, що її животик став трохи помітним.

Двоє маленьких життів ростуть у ній, і від самої думки про це в мене перехоплювало подих. Я ще досі не міг до кінця усвідомити, що зовсім скоро стану татом одразу для двох малюків.

— Чого ти так дивишся? — запитала Ліза, помітивши мій погляд.

Я підійшов до неї, сів поруч і накрив її руку своєю.

— Не можу намилуватися.

— Чим? — усміхнулася вона.

— Вами трьома.

Вона засміялася, а я нахилився й ніжно поцілував її в чоло.

— Макаррр, я хочу тебе дещо попросити.

— Лізок, кажи.

— Можна я завтра з тобою поїду на роботу? — вона подивилася на мене благально. — Мені самій буде нудно. Я вже звикла працювати у твоїй компанії. Будь ласка.

— Кохана, тобі зараз треба відпочивати. Що тобі лікар сказав? Відпочивати й не нервувати.

— Ну будь ласка… Мені самій нудно.

Вона подивилася на мене такими очима, що я вже знав — відмовити їй не зможу.

— Добре. Але ти не будеш працювати.

— Ну Макар, хоч трохи! Я можу допомагати тобі з роботою. Я цілий місяць виконувала твої обов'язки, можеш у Марка запитати.

— Я подумаю.

— Дякую! — одразу усміхнулася вона.

Я похитав головою. Оце вміє вмовляти.

— І ще дещо, — раптом серйозніше додала Ліза. — Давай поки нікому не будемо казати, що я вагітна.

— Добре. Я, якщо чесно, теж хотів тобі це запропонувати.

— Через кілька тижнів розповімо твоїй мамі, Марку й Олі. А іншим поки не хочу.

— Я згоден. Було б чудово, якби взагалі ніхто не знав якомога довше. Особливо журналісти. Вони можуть десь нас сфотографувати, почнуть щось помічати…

— Ну, вічно приховувати все одно не вийде. Але поки можемо — будемо приховувати.

Я усміхнувся й обійняв її.

— Добре. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ти берегтимеш себе. Ніяких стресів, перевтоми й героїзму на роботі.

— Добре, майбутній татусю.

— От і домовилися.

Я поцілував її в чоло й притягнув ближче.

— Ну що, моя найкраща, найкоханіша дружино, час спати. Завтра на роботу.

— А ти все-таки сподіваєшся, що я передумаю?

— Дуже.

— Не дочекаєшся.

Я засміявся й міцніше її обійняв.

— Ну що ж… Значить, завтра їдемо разом.

Ліза поклала голову мені на груди.Я усміхнувся, поцілував її у волосся.

Вранці я прокинувся один. Лізи поруч не було. Прислухавшись з кухні почув музику.Я вийшов із кімнати й побачив її вже повністю зібрану. Вона під музику танцювала біля кухонної стійки й готувала сніданок.

Я підійшов до неї ззаду, обійняв за талію й тихо прошепотів на вухо:

— Ліза, що ти робиш? Тобі треба відпочивати.

Вона повернула голову й усміхнулася.

— Я вирішила перед роботою приготувати тобі сніданок.

— Чому мені? Не нам?

— Я зранку не можу їсти, мене нудить.

Я насупився.

— Тебе нудить?

— Трохи. Уявляєш, мене цілий місяць нудило від їжі, а я все списувала на переживання та стрес. А це, виявляється, були ознаки вагітності.

Я тихо засміявся.

— Тепер усе зрозуміло.

— Ага. Тепер я знаю, чому від деяких запахів мене просто вивертало.

— Так, значить, усе. Ти сідаєш.

— Макар…

— Навіть не сперечайся. А краще йди лягай. Я сам дороблю сніданок, зберуся — і поїдемо.

— Гаразд, — погодилася вона, хоча було видно, що їй не дуже хочеться залишати кухню.Вона підійшла до мене, швидко поцілувала в щоку.

— Добре, татусику.

— От і молодець.

Ліза пішла до вітальні й влаштувалася на дивані, а я повернувся до сніданку.

Через кілька секунд із вітальні почувся її голос:

— Макар!

— Що?

— Чай мені не роби!

— Чому?

— Від одного запаху вже нудить!

Я засміявся.

— Добре, чаю не буде!

— От і чудово!

Я похитав головою, усміхаючись, і продовжив готувати.

Тепер навіть звичайний ранок здавався мені якимось особливим. Я їв сніданок, який приготувала моя кохана дружина, а вона лежала у вітальні, носячи під серцем наших маленьких диточок.

Згодом ми приїхали на роботу. Ми сиділи в моєму кабінеті: я за столом, а Ліза — на диванчику. Обоє були зайняті роботою.

Я дав їй переглянути мою пошту, яка назбиралася за останній тиждень, а сам тим часом розбирав документи, яких теж накопичилося чимало.

Раптом Ліза відірвалася від ноутбука.

— Макар, я дещо придумала.

— Що саме?

— Давай замовимо тортик із написом і поїдемо до твоєї мами повідомити про вагітність.

Я усміхнувся.

— Можна. Але спочатку на плановому огляді запитаємо лікаря, чи можна тобі їхати так далеко.

— Угу, — погодилася вона й знову повернулася до роботи.

Ми ще кілька хвилин працювали, поки в двері не постукали.

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшов Марк.

— Привітик, мої любі друзі! — весело сказав він. Побачивши мене, усміхнувся ще ширше.

— О, мій дружок-пиріжок! Я так і знав, що ти довго вдома не всидиш.

— Марк!

— Що? Я скучив за тобою, солоденький.

Я закотив очі, а Ліза тихенько засміялася.

— О, Ліза, ти теж працюєш?

— Так. Мені сподобалося. А вдома сидіти я не хочу.

— Ой, Макар, скажу тобі чесно, — почав Марк. — У Лізи талант. Я їй один раз усе пояснив — і вона одразу зрозуміла. Деякі речі взагалі почала виконувати наперед.

Я подивився на Лізу, а вона одразу скористалася моментом.

— От бачиш, Макар? Візьми мене своїм асистентом. Я знаю, що ти зараз якраз шукаєш людину.

Я ледь усміхнувся.

— Я подумаю.

— Ну добре, не буду вам заважати. Пішов працювати.

Марк уже розвернувся до дверей, але я його зупинив:

— Документи забери. Я вже все підписав.

— О, пане господарю, звісно, — театрально вклонився він.

Він забрав папку й вийшов.Ліза одразу повернулася до мене.

— Ну що, ти подумав?

— А що тут думати? — усміхнувся я. — Коли поїдемо на плановий огляд, запитаю в лікаря, чи тобі можна працювати.

— Добре.

— Але якщо він скаже більше відпочивати, жодних суперечок.

— Добре-добре, — сказала вона, хоча по її усмішці я вже розумів: просто так вона не здасться.