Розділ 21

Ліза

Я була безмежно щаслива, коли Макар прокинувся.

Минуло вже два тижні. Йому дозволили потроху ходити палатою, і лікарі казали, що відновлення йде добре. А я так і продовжувала працювати цілими днями заради Макара, а ввечері приїжджала до нього й залишалася до ранку.

Він багато разів просив мене привезти йому ноутбук із роботи, але я категорично відмовлялася.

— Макаре, тобі зараз потрібно відновлюватися, а не працювати.

Я знала, що йому важко просто лежати без роботи, але не збиралася дозволяти йому знову взяти на себе все навантаження.

Мені самій було нелегко, але не збиралася здаватися.

Через тиждень Макара мали виписати додому.

Того дня я сиділа в його кабінеті й працювала, коли до мене зайшов Марк.

— Ліза, поїхали до Макара. Ти вже зовсім запрацювалася. Робочий день давно закінчився.

Я подивилася на годинник і здивовано підняла брови.

— Справді? Навіть не помітила.

— Отож. Поїхали.

— Добре.

Ми разом поїхали до лікарні.

Коли зайшли до палати, Макар сидів на ліжку. Щойно я його побачила, одразу підійшла й обійняла.

— Привіт, кошеня, — усміхнувся він.

— Привіт.

Я ще трохи постояла в його обіймах, а потім сіла поруч.

Марк раптом посерйознішав.

— Отже, поки всі тут, я хочу вам дещо розповісти.

Ми з Макаром одночасно подивилися на нього.

— Я дізнався деталі аварії, — почав Марк. — І це була не випадковість. Аварію підлаштували. Винний уже затриманий і зараз перебуває в СІЗО.

Я насупилася.

— Марк, ну не тягни…

Він подивився на мене.

— Аварію підлаштував колишній Лізи.

Після цих слів мені здалося, що навколо раптом стало тихо.

Я завмерла.

Рома.

Перед очима промайнули всі події останніх місяців. Його погрози. Та ніч біля під'їзду. Його слова про те, що я все одно буду його.

А тепер через мене Макар ледь не загинув.

Через мене.

Я різко відчула, що не можу нормально вдихнути. Повітря ніби перестало доходити до легень.

— Ліза? — почувся голос Макара.

Я спробувала вдихнути, але дихання збилося.

— Я… я не можу…

Перед очима все попливло. Звуки стали глухими, ніби я опинилася під водою.

— Лізо, подивись на мене, — Макар одразу піднявся з ліжка.

Я похитнулася.

— Це… через мене…

— Ні, — твердо сказав він. — Лізо, це не через тебе.

Але я вже майже не чула його.

Темрява почала затягувати все навколо.

Коли я відкрила очі, то спочатку не зрозуміла, де знаходжуся. Голова була важкою, а в тілі відчувалася слабкість.

Поруч зі мною сидів Макар і тримав мене за руку.

— Макар…

Він одразу нахилився до мене.

— Лізуня, як ти мене налякала…

— Що зі мною?

— Ти через сильний стрес втратила свідомість. Ти проспала майже добу. Лікарі взяли аналізи, скоро мають прийти результати.

Я насупилася, намагаючись згадати, що сталося.

І тут згадала.

Аварія. Рома. Слова Марка.

Я різко повернула голову до Макара.

— Так, стоп…

Він одразу зрозумів, про що я думаю.

— Навіть не смій, — тихо, але твердо сказав він. — Ти ні в чому не винна.

Але сльози вже самі покотилися по моїх щоках.

— Я винна… Тільки я. А якби ти загинув? Якби тебе не стало? Якби не я, нічого цього не було б…

Макар нахилився до мене й почав цілувати мене в щоки, витираючи сльози поцілунками.

— Лізунь, подивись на мене.

Я подивилася на нього крізь сльози.

— Якби не ти, я б ніколи не закохався по-справжньому. Ти змінила моє життя. Ти зробила мене щасливим. І ти ні в чому не винна, чуєш?

— Але…

— Ніяких «але». Те, що зробив твій колишній, — його вибір і його відповідальність. Не твоя.

Я заплакала ще сильніше, а Макар обійняв мене.

Саме в цей момент двері палати відчинилися.

До палати зайшов лікар, побачив мене в сльозах і одразу насупився.

— Ліза, чому ви плачете? Вам нервувати зараз категорично не можна. Зараз потрібен спокій, а не зайві переживання.

— Добре, — тихо відповіла я.

Лікар переглянув результати аналізів і похитав головою.

— Отже, у вас сильна перевтома та серйозний недосип. Чесно кажучи, я не знаю, як ви весь цей час трималися й чому раніше не втратили свідомість. А вам зараз категорично не можна так себе виснажувати. У вашому стані це може бути небезпечно.

Ми з Макаром переглянулися, а потім одночасно подивилися на лікаря.

— У якому стані? — не зрозумів Макар.

Лікар здивовано подивився на нас.

— То ви не знаєте?

— Про що? — запитала я.

Він на мить замовк, а потім спокійно сказав:

— Ви вагітні.

У палаті запала абсолютна тиша.

Ми з Макаром одночасно подивилися одне на одного.

Я навіть забула, як дихати.

Макар теж сидів нерухомо, явно намагаючись усвідомити почуте.

Лікар підвівся.

— Я залишу вас на кілька хвилин самих. Потім прийду й заберу вас на УЗД, добре?

Він уже збирався вийти, але обернувся.

— І головне — не нервуйте. Вам зараз це особливо не потрібно.

Двері зачинилися.

Ми з Макаром залишилися самі.