Розділ 19

Ліза

Я працювала щодня. Зранку їхала в компанію, намагалася розібратися в документах, проводила зустрічі разом із Марком і поступово звикала до нової відповідальності.

А після роботи одразу їхала до Макара.

Кожну ніч я проводила поруч із ним. У палаті було ще одне ліжко, але я ним не користувалася. Мені було спокійніше сидіти біля Макара, тримати його за руку й відчувати, що він поруч.

Я говорила з ним про свій день.

— Сьогодні я підписала ще одну угоду. Марк сказав, що я непогано справляюся. Уявляєш? Я навіть починаю розбиратися у твоїй роботі.

Іноді просто сиділа мовчки.

А коли зовсім не залишалося сил, схиляла голову біля його руки й засинала.

Вранці прокидалася від перших променів сонця, ще кілька хвилин тримала його за руку, а потім їхала додому, приймала душ, переодягалася й знову вирушала на роботу.

Так проходив день за днем.

Я жила між офісом і лікарнею.

Марк казав, що мені треба відпочити, Марія Петрівна просила хоча б нормально поспати, але я не могла.

Я не хотіла, щоб Макар прокинувся, а мене не було поруч.

Так минув перший тиждень.

Другий.

Потім третій.

Три тижні.

Три тижні Макар лежав у комі.

А я щодня повторювала йому одне й те саме:

— Я тут, коханий. Я нікуди не пішла. Тож ти теж не смій від мене йти.

Та один ранок змінив усе.

Я прокинулася від того, що відчула на своїй голові чиюсь руку. Спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Повільно відкрила очі й завмерла.

Макар дивився на мене.

Він прокинувся.

Кілька секунд я просто не могла повірити, що бачу його очі. А потім кинулася до нього, обійняла й сховала обличчя в його шиї. Сльози самі покотилися по щоках, падаючи йому на шию.

— Макар… я так скучила. Я так боялася тебе втратити… — прошепотіла я йому на вухо.

Він обійняв мене й повільно провів рукою по спині.

— Кошеня, все добре. Я повернувся.

Я ще міцніше притиснулася до нього.

— Треба покликати лікаря.

— Вони вже приходили, поки ти спала. Я не хотів тебе будити.

Я відсторонилася й подивилася на нього крізь сльози.

— Ти справді прокинувся…

Макар ледь усміхнувся.

— Схоже, що так. — Він знову погладив мене по щоці. — І перше, що я побачив, коли відкрив очі, була ти. Думаю, мені пощастило.

— Треба повідомити всім, що ти прокинувся. І сказати Марку, що сьогодні я буду з тобою і на роботу не прийду.

Макар здивовано подивився на мене.

— Тобто?

— Поки ти був відсутній, я працювала у твоїй компанії, щоб нічого не зупинилося. Марк мені дуже допомагав, і, здається, у мене все виходило.

— А як твоя робота?

Я на мить замовкла.

— Я не працювала. Увесь цей час займалася тільки твоєю компанією і була біля тебе.

Макар подивився на мене так, ніби не знав, що сказати.

— Лізок…

— Не починай. Головне, що ти прокинувся.

Я взяла телефон і спочатку зателефонувала Марку.

— Марк, ти тільки не лякайся… Макар прокинувся.

На тому кінці запала тиша.

— Що?! Ти серйозно?

— Так. Він уже зі мною розмовляє.

— Господи… Я зараз приїду!

— Приїжджай. Я сьогодні залишуся з ним.

Потім я подзвонила Олі й повідомила їй хорошу новину. Вона так зраділа, що мало не розплакалася разом зі мною.

А потім я набрала Марію Петрівну. Вона якраз їхала до лікарні, щоб змінити мене й побути біля Макара, поки я поїду на роботу.

— Ліза, я вже майже приїхала. Ти можеш їхати додому й трохи відпочити.

— Марія Петрівна…Макар прокинувся.

На кілька секунд у слухавці запала тиша.

— Що?!

— Він прокинувся. Він зараз зі мною.

— Боже мій! Я зараз буду!

Вона навіть не стала прощатися й відразу поклала слухавку.

Минуло не більше п'яти хвилин, як двері палати відчинилися. На порозі стояла Марія Петрівна, схвильована й заплакана.

Побачивши Макара при свідомості, вона прикрила рот рукою.

— Синочку…

Вона швидко підійшла до ліжка й обійняла його.

— Мамо, ну не плач.

— Як же я не буду плакати? Я вже думала, що…

Вона не договорила й лише міцніше його обійняла.

Я стояла поруч і дивилася на них, відчуваючи, як нарешті відпускає той страх, який жив у мені всі ці три тижні.

Макар підняв на мене очі.

І цього разу в його погляді було стільки тепла, що я знову відчула сльози на очах.