Розділ 18

Ліза

Хвилини в таксі тягнулися безмежно довго. Я постійно дивилася у вікно й на телефон, ніби від цього час міг пройти швидше.

Коли приїхала до лікарні, швидко знайшла лікаря, який зустрів мене біля приймального відділення.

— Ви дружина Макара Ярошенка?

— Так.

— Ходімо зі мною.

Він провів мене до операційного блоку й попросив чекати.

Перед тим як піти, лікар передав мені речі Макара, які знайшли після аварії.

Я притиснула їх до себе. Його телефон, гаманець, ключі... Звичайні речі, але зараз вони були для мене найважливішими у світі.

Я сіла на стілець біля операційної й почала чекати.

Минув час.

Година.

Друга.

Третя.

Операція тривала вже четверту годину.

Я не знала, що робити. Просто сиділа, стискаючи в руках його речі, і молилася, щоб двері нарешті відчинилися й лікар сказав, що з ним усе добре.

Нарешті двері операційної відчинилися.

Я одразу підвелася.

До мене підійшов лікар.

— Як Макар?

Лікар на мить замовк.
— Я змушений повідомити сумну новину...

— Ні... будь ласка...

Я вже відчула, як на очі навертаються сльози.

— Він впав у кому. У нього тяжка черепно-мозкова травма. Операцію ми завершили, але зараз усе залежить від його організму. Він сильний. Нам залишається чекати й сподіватися.

Я ледве стримувала сльози.

— Мені можна до нього?

— Сьогодні, на жаль, ні. Завтра вранці вас пустять.

— Я тут чекатиму.

— Вам краще поїхати додому, відпочити й повернутися вранці.

— Я не можу...

Голос зірвався, і я почала плакати.

Лікар кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім тихо сказав:

— Він сильний. Надійтеся на нього.

Після цього лікар пішов.

А я знову сіла на стілець.

Я не могла поїхати додому. Не зараз.

Він був там, за цими дверима, а я мала просто піти?

Ні.

Я залишилася.

Ніч здавалася нескінченною. Я майже не рухалася, лише час від часу дивилася на годинник, чекаючи ранку.

У руках я весь час тримала його речі.

А в голові крутилися його ранкові слова:

«Я тебе кохаю, моє кошеня».

Я заплющила очі, і по щоках знову покотилися сльози.

— Макаре... ти ж обіцяв, що будеш поруч. Тепер моя черга бути поруч із тобою. Тільки прокинься...

Я не спала всю ніч.

Просто чекала ранку.

Чекала моменту, коли нарешті зможу зайти до нього.

Та вранці мене нарешті пустили до Макара.

Я зайшла в палату й завмерла на порозі. Він лежав нерухомо, а до його тіла було під'єднано безліч трубок і датчиків. Навколо тихо працювали апарати, від яких залежав його стан.
Я повільно підійшла до нього, сіла на стільчик поруч, взяла його за руку й одразу не стримала сліз.

— Макар... Я не встигла тобі сказати, що я тебе кохаю. Безмежно кохаю. Будь ласка, живи... Я не зможу без тебе.

Я гладила його руку й продовжувала говорити, навіть не знаючи, чи чує він мене.

— Пам'ятаєш, ти казав, що поруч зі мною ожив? Так от... ти мені теж подарував відчуття, що я нарешті живу. Тому ти просто зобов'язаний прокинутися. Я ще стільки всього хочу з тобою зробити...

Я говорила з ним, розповідала про наші вихідні, про нашу поїздку до річки, про те, як мені сподобався флайборд. Просто говорила, аби не залишати його в тиші.

Раптом телефон Макара задзвонив.

Я подивилася на екран. Марк.

Взяла слухавку.

— Макар, скажи, це жарт?! — почула схвильований голос Марка.

Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози.

— Марк... він у комі...

На тому кінці запала тиша.

— Господи... Я думав, то конкуренти. Наші ЗМІ таке запустили... Скажи, де ви? Я зараз приїду.

Я повідомила йому лікарню й повернулася до Макара.

Через деякий час Марк приїхав. Ми вийшли в коридор, щоб поговорити.

— Ліза, давай я з ним побуду, а ти поїдеш додому хоча б трохи поспиш.

— Ні. Я буду з ним.

— Але ж ти всю ніч тут просиділа...

— Ні, Марк. Я нікуди не поїду.

Він подивився на мене й зрозумів, що сперечатися марно.

— Добре. Тоді хоча б щось поїж.

— Не хочу. Я нічого не хочу... Тільки щоб Макар був живий.

Марк поклав руку мені на плече.

— Все буде добре.

Я лише кивнула й повернулася до палати.

Марк залишився в коридорі, а потім поїхав дізнаватися подробиці аварії: що сталося, де саме це трапилося і чи відомо щось про винуватця.

Я знову сіла біля Макара, взяла його за руку й притулилася щокою до його плеча.

Через деякий час мені зателефонувала Оля.

— Лізо, як він?

Я знову не стримала сліз.

— Поки без змін...

Оля довго говорила зі мною, намагалася підтримати, заспокоювала й казала, що Макар обов'язково має прокинутися.

— Вибач, що не можу зараз приїхати. Я поїхала до батьків і тільки дізналася, що сталося.

— Нічого, Олю. Я розумію.

Ми ще трохи поговорили, після чого попрощалися.

Я поклала телефон і знову подивилася на Макара.

— Бачиш? Усі тебе чекають. Тому давай, Макаре... прокидайся. Я тут. І нікуди не піду.

Треба було повідомити Марію Петрівну. Вона повинна знати, що її син зараз у комі.