Розділ 16

Макар

Сьогодні ми нарешті вирушили на природу. Завантажили в машину палатку, спальники, пледи, ліхтарики, їжу, воду і ще багато іншого.

Я сів за кермо, а Ліза влаштувалася поруч і всю дорогу дивилася у вікно. Було видно, наскільки вона задоволена.

— Ну що, туристка, не передумала? — усміхнувся я.

— Я цього чекала весь тиждень.

На вулиці було тепло, небо залишалося чистим, а за прогнозом дощу не мало бути. Для ночівлі просто ідеальна погода.

Ми вже виїхали за місто. Дорога ставала дедалі мальовничішою: навколо густий ліс, зелені галявини, подекуди між деревами проглядалася річка.

— Макаре, дивись! — раптом вигукнула Ліза. — Там така краса!

Я повернув голову в її бік, а вона вже тягнулася до телефону, щоб сфотографувати краєвид.

— Потерпи трохи. Зараз приїдемо й зможеш фотографувати скільки захочеш.

— А ми точно будемо біля річки?

— Точно. Я знайшов гарне місце. Там можна поставити палатку, розпалити вогнище і навіть порибалити.

— Вау… Тоді це будуть найкращі вихідні.

Я усміхнувся, продовжуючи дивитися на дорогу.

Чомусь мені здавалося, що ці вихідні будуть особливими.

Приїхавши на велику галявину біля річки, ми насамперед разом розклали палатку. Я надув усередині великий матрац, а Ліза застелила його ковдрою й розклала подушки.

Далі я дістав маленький складний столик і два рибальські стільчики. Ліза тим часом витягла продукти й розклала їх на столі.

Поки я розпалював багаття, Ліза стояла поруч і спостерігала, а потім ми разом почали нанизувати м'ясо на шампури. Коли багаття тліло, я взявся смажити шашлики, а Ліза порізала овочі та дістала лоточки з їжею, яку приготувала вдома.

Незабаром шашлик був готовий.

Ми сіли за столик і з апетитом повечеряли. Їжі залишилося ще стільки, що, здавалося, ми могли б годувати цілу компанію.

Після вечері вирішили трохи пограти в теніс. Грали довго, сміялися, сперечалися через кожне очко, а потім втомлені повернулися до наших стільчиків.

Надворі вже почало сутеніти.

Ми сиділи біля річки й дивилися на воду. Точніше, Ліза дивилася на воду, а я — на неї.

Вона здавалася такою спокійною. Волосся трохи розтріпалося від вітру, на обличчі легка усмішка. Поруч із нею мені було неймовірно легко.

Просто вона. Я. Тиша.

Небо поступово темніло, а над нами почали з'являтися перші зорі.

— Макаре, дивись! — тихо сказала Ліза. — Зірки видно.

Я підняв голову.

— Гарно.

Але дивився я зовсім не на небо.

Ми просиділи так ще довго, поки раптом Ліза не скрикнула:

— Аааа!

Виявилося, тканина на її сидінні не витримала й просто прорвалася. Ліза провалилася вниз і тепер сиділа на землі, розгублено дивлячись на зламаний стілець.

Я швидко піднявся, подав їй руку й допоміг підвестися.

— Ти не забилася?

— Ні. Просто злякалася.

Я оглянув стілець.

— Ну все. Тепер у нас один стілець на двох.

Ліза подивилася на мене, а потім на стілець.

— Макар, вибач… Я… я не знаю, як воно порвалося. Я, мабуть, важка. Треба на дієту сідати.

— Ти що? Яка ще дієта? Ти себе бачила? Ти ж феєчка. А стілець — то нічого. Я все одно збирався новий купити.

Я взяв її за руку, сів на своє крісло й обережно посадив Лізу собі на коліна, притиснувши до себе.

— Макар, що ти… — тільки й мовила вона.

— Давай краще дивитися на зорі.

Ліза трохи здивовано подивилася на мене, але нічого не сказала. Зрештою розслабилася, поклала голову мені на плече й почала дивитися в небо.

А я вже не міг дивитися на зорі.

Я дивився на неї.

На її обличчя, освітлене слабким світлом від багаття, на усмішку, яка час від часу з'являлася на її губах.

Здавалося, вона відчула мій погляд, бо повернула голову до мене.

Ми зустрілися очима.

Кілька секунд просто мовчали.

Я нахилився ближче й поцілував її.

Ліза відповіла на поцілунок. Він був ніжним, але поступово ставав дедалі палкішим. Я обережно розвернув її до себе, щоб бачити її обличчя.

Ми знову поцілувалися.

Цього разу палкіше. Зрозумів, що поцілунок переростає у щось більше.

Я підвівся разом із нею й поніс до палатки. Обережно поклав її на матрац і нахилився над нею.

Ліза подивилася на мене трохи схвильовано.

— Макар… а якщо хтось?

Я усміхнувся й тихо відповів:

— Лізо, ми тут одні. Навколо нікого немає.

Вона кілька секунд дивилася мені в очі, а потім ледь помітно кивнула.

Я знову нахилився до неї, і ми просто дозволили собі забути про все навколо.

Цієї ночі між нами вже не було жодних домовленостей чи фіктивного шлюбу.

Були лише ми.

Вночі було прохолодно. Вона спала, притулившись до мене, а я міцно обіймав її.

Вранці, щойно перші сонячні промені почали пробиватися з-за горизонту, я повільно спробував забрати руки, щоб вийти й поставити вудочки. Та Ліза раптом схопила мене за руку.

— Не йди.

— Я дуже хочу ще з тобою поспати, але треба вудочки поставити.

— Я з тобою.

Вона почала підніматися, загорнувшись в одіяло. О п'ятій ранку було досить прохолодно, як для літа.

Я почав одягатися, а Ліза теж потягнулася за своїм одягом. Схоже, вона зовсім забула, що під одіялом нічого не вдягнено. Ковдра трохи сповзла, і я мимоволі помітив оголені груди.