Розділ 15

Ліза

Це був жахливий ранок. Голова гуділа так, ніби всередині хтось увімкнув будівельні роботи. Хто мене взагалі змусив учора стільки пити?

Спочатку ми з Олею просто сиділи в кав'ярні, пили каву й говорили. Потім вирішили зайти в бар і випити по одному коктейлю. Ну… як завжди, «по одному» перетворилося на далеко не один.

А далі — провал.

Нічого не пам'ятаю. Як ми поїхали з бару? Як я опинилася вдома? Як переодяглася?

СТОП. ПЕРЕОДЯГЛАСЯ?!

Я різко підняла ковдру й подивилася на себе. На мені були лише трусики та футболка Макара.

Я схопилася руками за голову.

— Що вчора було?..

У голові — порожнеча.

Рукою намацала телефон на тумбочці й одразу набрала Олю.

— Ммм… — сонно пробурмотіла вона.

— Олю, що вчора було?

— Не знаю… Я помираю.

— Я теж! Я взагалі нічого не пам'ятаю. Останнє, що пам'ятаю, — ми замовили «П'яну вишню» і почали її пити. Після цього — темрява.

— У мене те саме. Ти як?

— Не питай. Таке відчуття, ніби мене вчора переїхав трактор.

— Ой, усе, я побігла до білого друга.

— Олю!

Але вона вже відключилася.

Я кілька секунд дивилася на екран телефону.

— Чудово… Просто чудово.

Я лежала й майже не ворушилася. Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшов Макар зі склянкою в руках.

— Доброго ранку! Як почуваєшся?

— Наче мене спочатку пережували, а потім ще й викинули.

— Я тобі тут приніс воду з порошком від похмілля. Має стати трохи краще.

— Ой, дякую.

Я повільно піднялася, взяла склянку й випила.

— Макар, а як я додому прийшла? І чому я в твоїй футболці?

Він на мить усміхнувся.

— Ти не пам'ятаєш?

— Зовсім!

— Ну, ти мені подзвонила й попросила тебе забрати. Я поїхав за тобою.

— А футболка?

Макар хитро посміхнувся.

— Ти точно хочеш це почути?

— А що там такого було?

Він сів поруч і почав розповідати:

— Ну, ти в машині заснула. Я приніс тебе додому на руках. Коли ми зайшли у квартиру, ти попросила мене поставити тебе на підлогу. Я поставив. А ти увімкнула музику й почала танцювати.

Я слухала його, намагаючись згадати хоч щось.

— І що далі?

— А далі ти почала знімати з себе одяг.

Мої очі округлилися.

— Ти хочеш сказати, що…

— Так. Ти врешті залишилася в одній білизні. А потім вирішила, що мені теж треба приєднатися до твого танцювального шоу, і почала стягувати з мене футболку.

— Божечки… — я закрила обличчя руками.

— А потім ти взагалі зняла бюстгальтер і почала питати мене, чи подобаються мені твої груди, бо ти чомусь вирішила, що вони не привабливі.

Я впала назад на диван.

— Застреліть мене…

Макар засміявся.

— Я сказав тобі, що ти дуже гарна і мені все в тобі подобається. Але ти образилася й видала геніальну фразу. Цитую: «Якби вони були справді привабливі, ти б мені щодня про це казав».

— Я справді це сказала?!

— Абсолютно.

— Боже... Я більше ніколи не питиму.

— Після цього ти забрала мою футболку, натягнула її на себе й пішла у свою кімнату. Судячи з усього, спати.

Я натягнула ковдру аж до очей.

— Як мені соромно…

Макар тихо засміявся.

— До речі, груди в тебе дуже гарні.

Я визирнула з-під ковдри.

— Замовкни!

— Що? Я просто відповідаю на твоє запитання.

Він розсміявся ще сильніше, а я знову сховалася під ковдрою, намагаючись пережити цей жахливий ранок.

— Про груди більше ніколи не згадуй.

— Не обіцяю.

— Макар!

Він розсміявся.

— Добре, добре. Мовчу.

Я теж не втрималася від сміху, хоча голова відразу нагадала про себе.

— Ой… не сміши мене. Мені навіть сміятися боляче.

— Тоді лежи й відновлюйся. А я зроблю тобі щось поїсти.

— Ти справжній рятівник.

— Знаю. Особливо після того, як мене вчора змусили брати участь у танцювальному шоу.

— Все! Вийди з кімнати!

— Уже йду, — засміявся він і вийшов.

Я залишилася лежати, дивлячись у стелю.

Ну й вечір я влаштувала…