Розділ 14

Макар

Вранці я на роботу так і не пішов. Залишився вдома з Лізою.

Їй було ще не зовсім добре, тому я вирішив просто бути поруч. Удень ми влаштувалися у вітальні й дивилися серіал. Я сидів на дивані, обіймаючи Лізу за плечі, а вона скрутилася поруч зі мною, поклавши голову мені під бік.

— Тобі зручно? — тихо запитав я.

— Дуже.

Я усміхнувся й трохи міцніше притягнув її до себе.

Так ми й провели майже весь день — дивилися серіал, іноді щось обговорювали, сміялися з моментів, які взагалі не були смішними, а потім просто мовчали.

Мені несподівано подобалося просто бути поруч із нею.

Наступного ранку Лізі вже було значно краще. Вона зібралася на роботу, а я теж повернувся до свого звичного робочого графіка. Ми разом вийшли з квартири й попрямували кожен у своїх справах.

Я сидів у своєму кабінеті, переглядав документи, коли зателефонувала секретарка.

— Макар Олександрович, до вас дівчина дуже проситься. Каже, що вона ваша дружина.

— Пусти її.

Я поклав слухавку й продовжив чекати.

За хвилину двері відчинилися. До кабінету зайшла Ліза. Вона була без настрою, а щойно побачила мене — її очі наповнилися сльозами.

— Ліза, що сталося? Чому ти плачеш?

Я одразу підійшов до неї й обережно провів до дивана.

Вона сіла, витерла сльози, але вони все одно продовжували котитися по щоках.

— Тато заплатив моїм клієнтам, щоб вони розірвали зі мною угоди й відмовилися від моїх послуг. А ще заблокували мій Instagram робочу сторінку. Через те, що на неї почали масово надходити скарги й люди писали погані відгуки.

Я мовчки слухав.

— Розумієш, він хоче зробити все можливе, аби я повернулася до Роми. Але найбільше мені болить через роботу. Я стільки всього побудувала сама... А тепер до мене ніхто не звернеться.

— Лізо, не хвилюйся. Роботу ти знайдеш. У тебе все буде добре.

— Та хто мене візьме? Куди б я не пішла, він дізнається й заплатить, щоб мене не взяли.

Я на секунду замислився.

— А скажи, відео з того свята, яке ти робила, ти сама знімала й монтувала?

— Так, — вона нерозуміло подивилася на мене.

— А ти ніколи не замислювалася над тим, щоб стати контентмейкером?

Вона задумалася.

— Ніколи... Хоча, якщо чесно, у мене справді непогано виходить знімати й монтувати різні відео.

— От бачиш. У тебе є навичка, яку ніхто не зможе в тебе забрати.

На її обличчі вперше за весь день з'явилася усмішка.

— Дякую. Ти мені дуже допоміг.

Ліза обійняла мене.

— У тебе все вийде, — тихо сказав я.

Вона вирішила почекати, поки я закінчу роботу, і влаштувалася на дивані зі своїм телефоном, шукаючи потенційних клієнтів.

Я ж раптом зрозумів, що більше не можу нормально зосередитися на документах. Раз у раз поглядав у її бік.

Після роботи ми разом поїхали додому.

Пізно ввечері Ліза пішла до своєї кімнати, а я залишився на кухні з документами. Деякі цифри не сходилися, тому довелося все перевіряти ще раз.

Раптом я почув швидкі кроки.

Ліза буквально влетіла на кухню з телефоном у руці.

— Макар! Уявляєш?!

Я підняв голову.

— Що сталося?

— У мене вже є перший клієнт! — радісно вигукнула вона. — На вихідні, за кілька днів. Потрібно зняти вечірній захід!

Вона від щастя кинулася мені на шию.

— Вітаю! Бачиш? Я ж казав, що в тебе все вийде.

Я обійняв її.

— Дякую тобі. Якби не ти, я навіть не знаю, що б робила.

— Це не через мене. У тебе талант.

Вона трохи відсторонилася.

— А де буде зйомка?

— У Добропарку, за містом, на лавандовому полі.

— О, це далеченько. Я тебе відвезу.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Не хвилюйся.

— Дякую.
Вона знову обійняла мене за шию, а я міцно притиснув її до себе.

І в ту мить я подумав лише про одне: мені подобалося бачити її такою — щасливою.
За кілька днів я повіз Лізу на зйомку. Дорогою вона була неймовірно щаслива — постійно щось розповідала про майбутній проєкт, показувала мені референси й ділилася своїми ідеями.

Коли ми приїхали, вона одразу взялася до роботи. Я залишився неподалік і просто спостерігав за нею.

Вона була зовсім іншою, коли працювала. Зосередженою, захопленою, постійно щось вигадувала, змінювала ракурси, ловила потрібне світло. Я дивився на неї й мимоволі посміхався.

Я пишаюся нею.

За кілька годин почало темніти, тому ми зібралися й вирушили додому.

Дорогою проїжджали повз ліси та красиві галявини. На деяких люди розклали намети, сиділи біля багаття, сміялися й розмовляли. Крізь дерева пробивалося тепле світло від вогнищ.

Ліза дивилася у вікно, не відриваючи погляду від цих картин.

— Як же тут гарно... — мрійливо сказала вона. — Я завжди мріяла хоча б раз поставити палатку біля річки, на якійсь красивій галявині, і переночувати там.

Я на мить перевів погляд на неї.

— Я теж колись хотів. Але постійно не було часу. Та й, якщо чесно, не було з ким.

Ліза повернулася до мене.

— Ти серйозно?

— Цілком. Якщо хочеш, можемо поїхати наступних вихідних.

Її очі одразу загорілися.

— Справді?

— Так. Палатка в мене є. Зберемо все необхідне й організуємо собі маленький відпочинок.

— Вау... Дякую!

Вона знову повернулася до вікна, але тепер уже з широкою усмішкою.