Розділ 12

Макар

Вранці я прокинувся один у ліжку.

Стоп... Я ж засинав разом із Лізою.

Я підвівся й прислухався. За дверима почувся якийсь шум. Вийшов із кімнати й одразу почув голоси з кухні — мама та Ліза про щось розмовляли.

— Ось ці лотки з їжею покладіть у сумку, щоб у дорозі вам було що перекусити.

— Ой, Лізок, дякую! Як же пощастило Макарчику з тобою — голодним ніколи не залишиться.

Мама на мить затихла, мабуть, щось їла.

— А ці твої слойки з малиною... Зальот! Ого! А Макар розповідав тобі, що в дитинстві й навіть зараз його найкращий друг називав його «солодким пиріжечком»?

— Ні, — здивовано відповіла Ліза. — А чому?

— Ооо, я тобі зараз розповім!

Я вже зрозумів, яку саме історію мама зібралася розповідати, і ледь стримав усмішку.

— Отже, коли вони були маленькими, вирішили разом поїхати до моєї мами, Макарової бабусі, у село на риболовлю. Поки вони були там, бабуся спекла їм пиріжки з малиною — улюблені Макарові. А в неї була така звичка: вона завжди ставила свіжі пиріжки на стілець і накривала їх рушником, щоб вони охололи.

Ліза вже почала усміхатися.

— І от приходять хлопці з риболовлі. Макар, не дивлячись, куди сідає, плюхається на той самий стілець, де стояло деко з пиріжками, яке бабуся щойно дістала з печі. Він, звісно, обпікся, підскочив, а малина з пиріжків потекла йому прямо на шорти.

Ліза вже сміялася.

— Бабуся подивилася на нього й каже: «Ну все, тепер ти в нас солоденький». А Марк почав сміятися й сказав: «Та він тепер справжній солоденький пиріжечок!»

Мама й Ліза розсміялися.

— І все, — продовжила мама крізь сміх. — Так це прізвисько за ним і закріпилося.

Я теж не втримався від усмішки. Пам'ятаю ту історію так, ніби це було вчора. І, звичайно ж, Марк досі не втрачає можливості нагадати мені про той випадок.

Я сперся плечем об дверний отвір і вирішив нарешті показати, що вже давно стою тут і все чую.

— Доброго ранку, дівчата. З чого смієтеся? — підійшов до Лізи й обійняв її однією рукою.

— Та розповідала Лізочці про солодкого пиріжечка, — сказала мама, сміючись.

— Ох, мамо, ти й не забула про це?

— Ніколи не забуду.

Ми всі засміялися.

— Ой, маю йти збиратися, скоро потяг.

Ми швидко зібралися й поїхали на вокзал.

Потяг уже прибув, і ми стояли на пероні, прощаючись. Мама обіймала нас обох.

— Макар, бережи Лізу й не ображай її. Вона в тебе золота, — сказала мама, а я мимоволі подивився на Лізу.

Потім мама повернулася до неї.

— Лізо, а якщо він тебе образить — телефонуй мені. Я його швидко на місце поставлю.

— Мамо, а якщо Ліза мене образить?

— Значить, було за що.

— Ей! Взагалі-то ти моя мама!

— Жіноча солідарність.

Ми знову розсміялися.

Оголосили, що потяг невдовзі відправлятиметься.

— Бережіть одне одного, дітки. І приїжджайте до мене в гості!

— Обов'язково!

Мама зайшла у вагон, а я обійняв Лізу за плечі. Коли потяг почав рушати, ми махали мамі у вікно, а вона махала нам у відповідь, доки потяг не зник за поворотом.

Ми повільно попрямували до машини. Я помітив, що Ліза якась засмучена.

— Лізо, що таке?

Вона зітхнула.

— У тебе така класна мама... Якби вона довше в нас побула.

Я усміхнувся.

— А ти вже встигла до неї так прив'язатися?

— Вона така добра. Я давно не почувалася настільки... по-домашньому.

Я на мить замовк, дивлячись на неї.

— Тоді наступного разу вона приїде на довше.

— Правда?

— Правда. Або ми самі до неї поїдемо.

На її обличчі нарешті з'явилася усмішка.

— Я б хотіла.

— Домовилися.

Ми сіли в машину й поїхали додому. Я дивився на дорогу, але краєм ока помічав, як Ліза дивиться у вікно й усміхається.

І чомусь мені самому було приємно від думки, що моя мама їй сподобалася.

Зайшовши до квартири, я обійняв Лізу й притягнув її до себе.

— Макаре, що ти робиш?

— Ми вчора зупинилися на одній цікавій справі. Маємо продовжити.

— Макаре, якщо ти не пам'ятаєш, ми перервалися на ліжку, а не в коридорі біля дверей. Тож немає чого продовжувати.

— Ага, зрозумів.

Я підхопив її на руки й поніс до кімнати.

— Макаре, що ти робиш?! — кричала вона, поки я ніс її.

— Ти сама сказала, що ми не там закінчили. Отже, я поніс тебе туди, де ми зупинилися, щоб продовжити.

Я обережно поклав її на ліжко й навис над нею.

— Ну що, тепер так?

Ліза подивилася на мене й не стримала усмішки.

— Дурень!

Вона засміялася, я теж засміявся і поцілував її. Потім ще раз, і ще... Зупинитися вже було майже неможливо. Ми продовжили те, на чому зупинилися вчора. Згодом Ліза заснула поруч зі мною, а я зовсім не хотів, щоб вона від мене йшла.

Та наступного дня вона знову залишилася у своїй кімнаті. І я зрозумів, що більше так не хочу. Тому вирішив провернути одну авантюру разом із Марком.

— Марк, ти зможеш, поки ми з Лізою будемо в магазині, швидко заїхати до мене додому й підпиляти рейки в її ліжку?

— Щооо? Макар, що ти вже придумав?

— Зможеш чи ні?

— Розповідай, для чого, і тоді скажу.

— Я хочу, щоб Ліза спала зі мною в одному ліжку. А якщо в неї зламається ліжко, вона прийде до мене.