Розділ 11

Ліза

Після того як ми поїли, Марія Петрівна допомогла мені прибрати зі столу. Ми разом перемили посуд, прибрали зі столу, а потім вирішили прогулятися містом.

Ми поїхали до центру й почали гуляти вулицями, милуючись старовинними будівлями.

Потім вийшли до затишного міського парку, де були алеї, лавочки, фонтани й багато зелені.

Сонце вже починало хилитися до горизонту, тому все навколо заливало тепле золотисте світло.

Ми повільно йшли алеєю, розмовляли й сміялися.

Раптом Марія Петрівна зупинилася.

— Макар, ану сфотографуй мене з Лізою. Тут так гарно!

Я стала поруч із нею, а вона обійняла мене за плечі. Макар дістав телефон і зробив кілька фотографій.

— А тепер ти ставай з Лізою.

Макар підійшов до мене й просто поклав руку мені на талію.

Мама подивилася на нього й скептично похитала головою.

— Макар, ти наче не з дружиною стоїш, а зі мною! Ану швидко нормально її обійми. Поцілуй хоча б.

Я не стримала сміху.

Макар теж усміхнувся, повернув мене до себе й обійняв обома руками. Я поклала долоні йому на груди, а він нахилився й ніжно поцілував мене в лоб.

— Ой, як гарно! Оце вже інша справа.

Я відчула, як щоки починають горіти, і швидко відвела погляд.

— Ну все, мамо, задоволена?

— Тепер так.

Ми продовжили гуляти, розмовляючи про все підряд.

Через деякий час Макар подивився на нас і усміхнувся.

— Мої любі жінки, хочете морозива?

— Я б не відмовилася, — одразу сказала я.

— Я теж за, — підтримала Марія Петрівна.

— Тоді чекайте тут.

Ми залишилися стояти біля алеї, а Макар побіг до найближчого кіоску з морозивом.

Через кілька хвилин він повернувся з трьома ріжками.

Мамі купив чорничне, мені — фісташкове, а собі взяв ванільне.

Я подивилася на своє морозиво й усміхнулася.

Схоже, він таки запам'ятав, що я люблю все з фісташками.

— Дякую.

— Будь ласка.

Ми пішли далі, повільно куштуючи морозиво й насолоджуючись теплою погодою.

— Ой, зачекайте мене тут, — раптом сказала Марія Петрівна. — Я швидко.

Вона показала в бік туалету й поспішила туди.

Ми з Макаром залишилися удвох.

Я перевела погляд на нього, а він — на мене.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Ми чекали на Марію Петрівну, і я раптом помітила на щоці Макара трохи морозива.

Підійшла ближче й легенько витерла його пальцями.

— У тебе тут морозиво.

Я вже хотіла опустити руку, але Макар перехопив її.

Я підняла на нього очі.

Ми просто дивилися одне на одного, не кажучи ні слова. Навколо шуміло місто, десь сміялися люди, але в ту мить я ніби перестала все це чути.

Наш погляд перервав плач маленької дівчинки.

Ми одночасно повернулися в її бік і побачили, що дівчинка на самокаті впала.

Ми одразу кинулися до неї.

Макар допоміг їй підвестися, а я присіла поруч.

— Сонечко, вже все добре, не плач, — лагідно сказала я. — Зайчик, а де твоя мама?

Дівчинка показала пальчиком кудись позаду нас.

Я обернулася й побачила жінку, яка поспішала до нас.

— Соломійка! З тобою все добре? — вона підбігла до доньки, а потім перевела погляд на нас. — Дякую вам! Я лише на секунду відвернулася, а вона вже за поворот повернула.

— Будь ласка, — усміхнувся Макар.

Жінка взяла дівчинку на руки, і вони пішли далі.

За кілька хвилин до нас повернулася Марія Петрівна, і ми продовжили прогулянку.

Гуляли довго, аж до самого вечора.

Увечері ми повечеряли й перебралися до вітальні. Розмовляли про роботу, згадували різні кумедні ситуації, коли раптом у Макара задзвонив телефон.

Він подивився на екран.

— Вибачте, маю відійти. По роботі.

— Звичайно, — махнула рукою Марія Петрівна.

Макар пішов до своєї кімнати.

Я подивилася йому вслід.

— Увесь час у своїй роботі, — зітхнула Марія Петрівна. — Він у ній буквально живе. Щоб ти розуміла, востаннє я бачила його пів року тому. І то це я сама до нього приїхала, бо він через роботу не міг приїхати до мене.

Я здивовано подивилася на неї.

— Приїхав на вокзал, забрав мене, привіз додому й поїхав на роботу. А ввечері повернувся й навіть удома сидів із ноутбуком, поки я намагалася з ним поговорити.

Я мимоволі усміхнулася.

— Дивно. За весь час, що я з ним, він удома ніколи не займався роботою.

Марія Петрівна подивилася на мене з теплою усмішкою.

— Доню, він тобою зачарований. З тобою він змінився. У кращу сторону. Я сьогодні весь день за вами спостерігала й не могла не помітити одну річ.

— Яку? — здивовано запитала я.

Марія Петрівна усміхнулася.

— Як він на тебе дивиться. Коли ти говорила зі мною за столом, він майже не втручався в нашу розмову, але весь час дивився на тебе. Коли ти сміялася — дивився. Коли щось розповідала — слухав тебе так уважно, ніби навколо більше нікого не було.

Я мовчки слухала її.

— Навіть сьогодні на прогулянці. Ти йдеш попереду — він дивиться тобі вслід. Ти зупинилася біля вітрини — він одразу поруч. Коли ти витирала йому морозиво з щоки, він дивився на тебе так, що я вже подумала: «Ну все, цей хлопець пропав».

Я не стримала усмішки.

— Маріє Петрівно, ну...

— Я знаю свого сина все життя. Він ніколи не був таким. Для нього завжди існувала тільки робота. А сьогодні він гуляв, сміявся, купував нам морозиво, фотографувався... І весь час стежив, де ти, що ти робиш, чи тобі добре.