Розділ 10

Макар

Сьогодні я затримуватися на роботі не збирався. Хотілося якнайшвидше додому.

Я вже вимкнув ноутбук і збирав документи, коли до кабінету зайшов Марк.

Ми ще кілька хвилин поговорили про робочі справи, обговорили кілька моментів по проєкту, і я нарешті встав із-за столу.

— Марк, якщо це все, то мені треба йти.

— Додому?

— Ну а куди ж іще?

Марк здивовано підняв брови.

— Ого, Макаре. Останнім часом ти йдеш із роботи раніше, навіть на роботі не засиджуєшся, як це було раніше. А точніше — до появи Лізи.

— Не починай.

— Та я ще навіть не починав! — засміявся він. — Змінився наш пиріжечок. Нарешті з'явилася жінка, яка тебе приручила. А то раніше в тебе було три кохання: робота, робота і ще раз робота.

— Дуже смішно.

— Зате правда! Раніше тебе з офісу можна було винести тільки разом із комп'ютером. А тепер о шостій вечора ти вже сидиш у дверях із ключами й думаєш: «Ліза, напевно, вже скучила».

— Марк...

— Що «Марк»? Я просто пишаюся тобою. Ще трохи — і ти почнеш відпустку брати. А там, дивись, і до сімейних фотографій дійдемо.

Я лише похитав головою.

— Ти договорив?

— Майже.

— Тоді я пішов.

— Іди-іди, домашній чоловік. Ліза чекає.

— Бувай, Марку.

— Бувай, пиріжечок! І не забудь: завтра на роботу не запізнюйся через сімейні обіймашки!

Я лише показав йому середній палець і вийшов із кабінету, почувши за спиною його сміх.

Їдучи додому, я заїхав у супермаркет по продукти. Тільки сів у машину, як задзвонив телефон.

— Макарчику, а знаєш, кого я зараз бачу в кав'ярні? — почувся голос Марка.

— Олю Полякову?

— Твою Лізу з якимось чоловіком.

Я одразу насторожився.

— Надішли адресу.

— Оууу... Ти ревнуєш?

— Швидко!

Я скинув виклик.

За кілька секунд прийшло повідомлення з адресою. Кав'ярня була зовсім недалеко, тож я швидко доїхав.

Зайшов усередину й одразу побачив Лізу. Вона сиділа за столиком і сміялася, розмовляючи з якимось чоловіком.

Я попрямував до них.

Ще кілька кроків...

І тут почув:

— Лізо, ти не проти сьогодні ввечері сходити зі мною в кіно?

Що?!

Він серйозно?

Він не бачить у неї на пальці обручку?!

— Проти, — відрізав я, поклавши руку Лізі на плече.

Вона здивовано повернула голову й побачила мене.

Чоловік теж розгублено подивився на мене.

— Ліза?..

— Це мій чоловік, — пояснила вона.

Я вирішив, що цього буде недостатньо.

— І тому вона сьогодні піде зі мною в кіно, так, кохана? — особливо наголосив я на останньому слові.

Ліза на секунду зависла, а потім усміхнулася.

— Звісно.

Я сів поруч із нею.

— Ти не проти, якщо я тебе тут почекаю? — запитав я.

Якби вона навіть сказала «проти», я все одно нікуди не збирався.

— Страшенно за тобою скучив, — додав я, кинувши погляд на того чоловіка.

Ліза лише усміхнулася й продовжила обговорювати з ним організацію свята.

Я мовчки сидів поруч і намагався не втручатися, хоча з кожною хвилиною мені все більше хотілося забрати її звідси.

На щастя, вони досить швидко закінчили обговорення, домовилися про наступну зустріч, після чого ми попрощалися й вийшли з кав'ярні.

Щойно сіли в машину, Ліза одразу повернулася до мене.

— Як ти взагалі дізнався, де я?

Опа.

Починаю вигадувати.

— Я заїжджав до друга. Віддавав йому папку з документами, яку він забув. І випадково побачив тебе з тим йолопом.

Ліза здивовано подивилася на мене.

— Чому ти так висловлюєшся?

— А як інакше? Він сидить навпроти тебе, дивиться тобі прямо в очі й навіть не помічає обручки на твоєму пальці.

Вона усміхнулася.

— Ти що, ревнуєш?

— Ну а чого він не дивиться на твої руки й не бачить обручку?

На кілька секунд запала тиша.

— Макаре, давай домовимося. Мені байдуже, що вони думають чи говорять поза роботою. Головне, щоб це не заважало моїм професійним справам.

Я мовчки дивився на дорогу.

А вона додала:

— І взагалі... ми фіктивно одружені.
 

От це останнє вона могла й не додавати.
 

Чомусь від цих слів стало неприємно.
 

Я помовчав ще кілька секунд, а потім вирішив не зациклюватися на цьому.

— Сьогодні нічого не готуй.
 

Ліза здивовано подивилася на мене.
 

— Чому?

— Я запрошую тебе в кіно. А потім кудись підемо повечеряємо.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.

— Добре.

Я теж усміхнувся, знову переводячи погляд на дорогу.

Приїхавши додому, ми швидко переодяглися й вирушили до кінотеатру.

Ліза сама обрала фільм — якийсь романтичний. Я не був особливим фанатом такого жанру, але сперечатися не став.

Перед сеансом ми зайшли по попкорн. Для Лізи я взяв карамельний, а собі — сирний.

Зал занурився в темряву, почався фільм.

Десь посередині сеансу я відчув, як Ліза схилила голову мені на плече.

Я опустив на неї погляд.

І, якщо чесно, мені зовсім не хотілося, щоб вона відсувалася.

Тож я просто продовжив дивитися фільм, іноді крадькома поглядаючи на неї.