Розділ 9

Ліза

Вранці ми поїхали шукати мій браслет на звалище за містом — саме туди батько щоразу вивозив сміття.

Якщо чесно, я майже не вірила, що ми знайдемо мамин браслет. Здавалося неймовірним відшукати серед величезної кількості сміття одну маленьку річ.

— Як він виглядає? — запитав Макар.

Я на мить замислилася.

— Тонкий сріблястий браслет у вигляді гілочки з маленькими листочками та дрібними блискучими камінцями. Він лежав у рожевій шкатулці у формі серця.

Поки описувала його, я знову згадала маму. Мою мамусю...

На очі навернулися сльози.

— Не переживай, ми знайдемо його, — впевнено сказав Макар.

— Надіюся...

Приблизно за двадцять хвилин ми вже були на звалищі.

Ми повільно йшли вздовж його межі, вдивляючись у купи сміття. Я намагалася не думати про найгірше, але серце стискалося від кожного кроку.

Раптом я побачила знайому річ.

— Макаре, дивись! Там моя кільцева лампа!

Він одразу повернувся в той бік.

— Ходімо туди. Якщо там твоя лампа, можливо, поруч є й інші твої речі.

Ми підійшли ближче.

І я завмерла.

Перед нами лежали мої речі.

Одяг, косметика, взуття, сумочки та безліч інших речей, які ще зовсім недавно були частиною мого життя.

Усе це просто викинули.

Я стояла й дивилася на них, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.

У мене більше немає дому.

Немає місця, куди я могла б повернутися.

Здавалося, що в мене взагалі нічого не залишилося.

— Знайшов!

Я різко підняла голову.

Макар стояв неподалік і тримав у руках маленьку рожеву шкатулку.

Вона була відкрита.

А всередині...

Лежав мій браслет.

Той самий.

Мамин.

Я не стрималася й кинулася до Макара, міцно обійнявши його.

— Дякую... — прошепотіла я. — Він має для мене величезне значення.
Макар обійняв мене у відповідь.

— Я ж казав, що ми його знайдемо.

Я ще раз поглянула на браслет і обережно стиснула його в долоні.

— Якщо тобі ще щось потрібно з твоїх речей — бери стільки, скільки хочеш, — сказав Макар.

— Я візьму трохи одягу. Ти не проти?

Він здивовано подивився на мене.

— Чому я маю бути проти? Якщо хочеш забрати все — забирай.

Я похитала головою.

— Ні. Я візьму тільки те, що купувала за власні гроші.

Макар лише кивнув.

Я почала перебирати речі й вибрала кілька комплектів одягу, сумочку та взуття.

Коли ми повернулися додому, я одразу все перебрала й випрала.

А мамин браслет поклала окремо.

Цього разу я вже точно не дозволю нікому його в мене забрати.

Дні проходили довго й нудно, поки одного дня мені не зателефонували щодо роботи.

Потім ще раз.

І ще.

Не встигла я озирнутися, як уже організовувала одразу три свята: гендер-паті та два дні народження.

Звичайно, у мене була помічниця, яка допомагала з підготовкою, але я все одно любила робити більшість усього сама. Мені подобалося контролювати кожну дрібницю: від вибору декору й кольорової гами до найменших деталей оформлення.

Минув уже тиждень, відколи я з головою поринула в роботу.

До гендер-паті залишалося всього три дні, і я неймовірно хвилювалася. Це було моє перше свято такого формату, тому хотілося, щоб усе пройшло ідеально.

Вільного часу майже не залишалося, але, якщо чесно, мені це подобалося.

Я нарешті знову займалася улюбленою справою.

Єдине, що мене трохи дивувало, — попри весь цей шалений графік, додому я майже завжди приходила раніше за Макара.

І навіть коли ледве трималася на ногах від втоми, все одно йшла на кухню й готувала нам вечерю.

Мабуть, мені просто подобалося це відчуття — знати, що ввечері ми зберемося за одним столом, поговоримо про свій день і хоча б ненадовго забудемо про всі проблеми.

А ще я ловила себе на думці, що поступово звикаю до цього життя.

Три дні промайнули неймовірно швидко.

Ще вчора я організовувала гендер-паті, а вже сьогодні знову поринула в роботу — цього разу починала підготовку до дня народження.

Із замовником ми домовилися зустрітися в кав'ярні, щоб спокійно обговорити всі деталі.

Ми сиділи за столиком біля вікна, переглядали мої ескізи, обговорювали декор, кольорову гаму та програму свята. Чоловік часто жартував, і я не могла стримати сміху, бо жарти в нього й справді були кумедні.

Раптом він відкинувся на спинку стільця й усміхнувся.

— Лізо, ти не проти сьогодні ввечері сходити зі мною в кіно?

Так-так-так...

А це ще що таке?

Я вже хотіла відповісти, але не встигла.

— Проти.

На моє плече лягла чиясь рука.

Я здивовано повернула голову.

Макар.

Він стояв поруч і дивився прямо на мого замовника.

— Ліза? — чоловік покликав мене, явно не розуміючи, що відбувається.

— Це мій чоловік... — почала я, але не встигла договорити.

— І тому вона піде сьогодні зі мною в кіно, так, кохана? — спокійно перебив мене Макар.

Що?!

Я на секунду зависла, але потім усміхнулася.

— Звісно.

Макар сів поруч зі мною, ніби так і мало бути.

— Ти не проти, якщо я тебе тут почекаю? — запитав він, дивлячись на мене. — Страшенно за тобою скучив.